Слава ЗСУ!

«Весела сповитуха» поволі наблизилася до вичовганого дерев’яного пришибу в зовнішній гавані, досить далеко від «Зірки». Поки жеглярі припинали її до паль та скидали на берег місток, капітан неквапом причалапав до Давоса. Кассо Могат вибився у керманичі з покидьків вузького моря — його у Сестринові народила повія від якогось ібенійського китолова. П’яти стоп на зріст, але дуже волохатий, він фарбував волосся та вуса у колір зеленого моху, а тому скидався на пеньок дерева у жовтих чоботях. Незважаючи на кумедну зовнішність, морську справу він знав добряче, хоча його жеглярі під ним аж стогнали.

— Скільки часу вас не буде?

— Принаймні день. Може, довше.

Давос на власній шкурі дізнався, що вельможне панство не надто поспішає приймати прохачів. Він мав підозру, що довге зволікання — то їхній спосіб примусити гостя непокоїтися і відтак натішитися владою над ним.

— «Весела сповитуха» стоятиме тут три дні. Але не довше. На мене чекають у Сестринові.

— Якщо не станеться халепи, то я повернуся вже назавтра.

— А якщо вона станеться, ваша халепа?

«То може, не повернуся зовсім.»

— Тоді не треба на мене чекати.

Двійко митників саме мулялися на чардаку; Давосові, що зійшов на берег містком, вони не подарували й погляду. Митники з’явилися побалакати з капітаном та оглянути вантаж корабля. До пересічних жеглярів їм було байдуже, а Давос виглядав пересічніше нікуди: середнього зросту, обвітрене та обпечене сонцем просте селянське обличчя, добряче присолені сивиною борода та волосся. Вбрання він мав на собі теж непоказне: старі чоботи, бурі штани, синю сорочку, нефарбовану вовняну свитину з дерев’яними застібками. Щоб приховати короткі пальці на руці, обрубаній Станісом стільки років тому, він одягнув пару шкіряних рукавичок з плямами морської солі. Ніщо не виказувало у ньому високого вельможу — тим паче Правицю Короля. Воно й на краще — доки не стане зрозуміло, які справи тут чиняться.

Він потроху пробрався корабельнями та рибним базаром. «Відважний магістрат» саме брав вантаж питного меду — барила стояли на пришибі стосами по чотири. Позаду одного такого стосу виднілися троє жеглярів за грою в кості. Далі жіночки-риболовки закликали купувати денний вилов, якийсь малий вибивав лад на бубні, а у колі річкових плотарів танцював старий кошлатий ведмідь. Коло Тюленячої Брами стояли на варті двоє списників зі значками дому Мандерлі на грудях, але вони надто захопилися заграванням з портовою шльондрою, щоб звертати увагу на Давоса. Брама стояла відчинена, ґрати підняті. Давос приєднався до потоку людей всередину.

Далі знаходилася вимощена бруківкою площа з водограєм посередині. Там із води здіймався кам’яний водяник — дванадцяти стоп заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода його була зелено-біла від мшеді, один із зубців тризуба відламався, ще коли Давос не народився, і все ж подоба якось примудрялася справляти неабияке враження. «Старим Рибоногом» кликали його тутешні. Площа була названа на честь якогось давно померлого князя, та ніхто не кликав її інакше, ніж Двір Рибонога.

Двір цього дня юрмився людьми. Якась жінка прала своє спіднє у водограї Рибонога і вішала його сушитися на мотузці, прив’язаній до тризуба. Неподалік починалася накрита арками галерея різноманітного дрібного гендлю, де свої справи вели писарі та столечники, а з ними — мандрівний чаклун, травниця і дуже поганий жонглер. Один чолов’яга продавав з ручного візка яблука, якась жінка — оселедців з різаною цибулею. Під ногами крутилися курки та діти. Величезні двері Старої Карбувальні були зачинені чимраз, як Давос бував у Дворі Рибонога раніше, але зараз стояли розчахнуті. Усередині він побачив кількасот жінок, дітей та старих, що сиділи й лежали на купах хутра, накиданих на підлогу. Дехто з них куховарив на невеличких вогнищах.

Давос зупинився у галереї та купив собі яблуко за пів-шеляга.

— Хіба у Карбувальні тепер люди живуть? — спитав він продавця яблук.

— Живуть, кому більше нема де. Головне — простолюд з Білого Ножа. Є ще люди Роголісів. Коли в тебе Болтонів Байстрюк за сусіда, то хутко втечеш за мури, які знайдеш. Не знаю, як їм усім дасть ради його вельможність князь. Ніхто з собою нічого не мав, окрім хіба ганчір’я на спині.

Давос відчув напад вини. «Вони прийшли шукати притулку до міста, якого не торкнулася війна. І тут з’являюся я — втягнути їх назад у війну.» Він вкусив яблуко і негайно відчув вину ще й за нього.

— А чим вони тут живуть?

Яблучник здвигнув плечима.

— Хтось жебрує. Хтось краде. Купа дівчат подалася до того ремесла… ну, коли їм більше нема чого продати. Кожен хлопець, що доріс п’яти стоп, може отримати місце в куренях пана князя, якщо має сили не зронити списа.