Слава ЗСУ!

Задоволена усмішка Цзаро збігла з його вуст.

— Що я чую? Ви кажете мені, що не поїдете?!

— Я не можу поїхати.

Сльози набрякли у його очах, поповзли донизу носом повз смарагди, аметисти та чорні діаманти.

— Я казав Тринадцятьом, що ви послухаєтеся моєї мудрості. Сумно дізнатися, як я помилявся. Заберіть подаровані вам кораблі та пливіть ген за море, або напевне сконаєте у страшних муках від рук ваших ворогів. Бо ви й не знаєте, скільки їх собі нажили.

«Одного знаю — того, який стоїть переді мною і проливає блазенські сльози.» Усвідомивши цю істину, вона сама відчула сум.

— Коли я ходив до Тисячепрестольної Палати благати Неприторенних про ваше життя, то казав їм, що ви лише мала дитина, — правив далі Цзаро, — але Егон Емерос Досконалий підвівся і заперечив: «Вона — дурна дитина, божевільна, відчайдушна і надто небезпечна, щоб жити». Коли ваші дракони були малими, люди сприймали їх за казкове диво. Вирісши, вони перетворилися на посланців смерті та спустошення, на вогняний меч, здійнятий над світом.

Він витер сльозу, що викотилася з ока.

— Я мав би убити вас іще у Карфі.

— Я гостювала під вашим дахом, куштувала ваш трунок і частунок, — відповіла Даянерис. — На згадку про все, що ви для мене зробили, я пробачу ваші слова… проте лише один раз. Не смійте ніколи погрожувати мені знову!

— Цзаро Чжуан Даксос не погрожує. Він обіцяє.

Сум її серця раптом перетворився на лють.

— А я обіцяю, що коли ви не зникнете відси до сходу сонця, то дізнаєтеся на своїй шкурі, чи в змозі сльози брехуна загасити драконове полум’я! Забирайтеся геть, Цзаро. І то швидше.

І він вийшов, але страхи, погрози та сумніви з собою не забрав. Дані знову всілася на лаву і кинула погляд на шовково-синє море в бік далекого-далекого Вестеросу. «Колись я буду там» — пообіцяла вона собі.

Наступного ранку галеас Цзаро зник, але дарунок, привезений ним, залишився у Невільницькій затоці. Довгі червоні прапорці майоріли на щоглах тринадцяти карфійських галер, звиваючись на вітрі. Коли Даянерис спустилася приймати двір, на неї чекав посланець з кораблів. Він не вимовив ані слова, лише поклав до її ніг чорну шовкову подушку, на якій лежала заплямована кров’ю рукавиця.

— Що це таке? — вимогливо запитав Скахаз. — Ця скривавлена рукавиця…

— …означає війну, — закінчила за нього цариця меєринська.

Джон

— Бережіться щурів, пане воєводо. — Скорботний Ед повів Джона униз сходами, тримаючи в руці ліхтаря. — Як на них ступаєш, то вони страшно скиглять. Коли я був малий, моя матінка скиглила так само. Оце як замислюся: мо’, вона й сама була щурячого роду? А чого ж! Волосся мала мишаче, очиці-намистинки, полюбляла сир. Може, навіть хвоста мала ззаду, та я не дотумкав подивитися.

Всі споруди замку Чорного з’єднувалися під землею плутаниною проходів, які братчики звали «жуковинами». Під землею було темно і похмуро, тому жуковини рідко відвідувалися влітку, та коли здіймалися зимові вітри і починало сніжити, саме ними люди найшвидше пересувалися замком.

Шафарі вже почали користуватися жуковинами — про це свідчили запалені свічки, що Джон побачив у кількох стінних заглибинах уздовж проходів, та луна кроків попереду. На перехресті, де стрічалося чотири жуковини, на них чекав Бовен Марш, маючи при собі Віка Скіпку, високого та тонкого, наче спис.

— Оце підрахунки, зроблені три повороти тому, — розказав Марш Джонові, передаючи йому до рук товстий стос паперів, — для порівняння з нинішніми запасами. То що, почнемо зі збіжжя?

Вони рухалися крізь сіру пітьму підземного світу від однієї комори до іншої; кожна була зачинена товстими дубовими дверима з залізним замком завбільшки з невеличку тарілку.

— Звідси крадуть? — запитав Джон.

— Поки що ні, — відповів Бовен Марш. — Та коли настане зима, панові воєводі буде розумно поставити вартових.

Вік Скіпка носив ключі від комор на обручі навколо шиї. На погляд Джона вони усі здавалися однаковими, та Вік примудрявся знаходити потрібний для кожних дверей. Опинившись усередині, він витягав з торбини на поясі шматок крейди завбільшки з кулак і ставив позначки на кожному барилі, мішку та діжці, які рахував — а Марш тим часом порівнював новий рахунок зі старим.

У коморах зі збіжжям зберігався овес, пшениця, ячмінь, діжки грубо змеленого борошна. У коморах з городиною до сволок підвішені були в’язки цибулі та часнику, а на полицях громадилися лантухи моркви, редьки, селери, білої та жовтої ріпи. В одному льосі лежали кружала сиру такі велетенські, що посунути їх могли лише двоє людей. У наступному на десять стоп височіли стоси барил із солоною яловичиною, свининою, бараниною та тріскою. На сволоках у підвалі під димарнею висіло три сотні окостів та три тисячі довгих чорних ковбас. У прянищній комірчині знайшовся чорний перець, гвоздика, кориця, гірчичне зерно, колендра, шавлія проста й мушкатна, петрушка, важкі брили солі. В інших — барильця яблук, груш, сушеного гороху, сушених смокв, торби горіхів, каштанів, мигдалю, пласкі листки сухого копченого лосося, глиняні глеки оливок у олії, запечатані воском. Одна з комор містила засолених у горщиках зайців, оленячі окости в меді, квашену капусту, буряки та цибулю, солоні яйця та оселедців у діжках.