Слава ЗСУ!

— Якщо ми здамося, нам дадуть піти? — перепитав однорукий. — Отак тут по-писаному говориться?

Він підштовхнув сувій пергамену з досі не зламаною печаткою.

— Читайте самі, — відповів Смердюк, майже певний, що жоден тут не розбирає ані літери. — Князь Рамзай поводиться з бранцями шляхетно, якщо вони не зраджують його довіру.

«Лише забирає пальці на руках і ногах. І ту іншу річ. А міг би вийняти язика чи оббілувати ноги від п’ят до сідниць.»

— Складіть перед ним мечі — і житимете.

— Брешеш! — Дагон Кидь оголив меча. — Це ж тебе кличуть Перевертнем. Чому ми повинні вірити твоїм обіцянкам?

«Він п’яний, — усвідомив Смердюк. — Це пиво говорить за нього.»

— Вірте у що хочте. Я приніс вам послання князя Рамзая. Тепер я маю до нього повернутися. Ми вечерятимемо вепром та ріпою, запиватимемо міцним червоним. Хто піде зі мною, тих привітають на бенкеті. Решта загине упродовж дня. Князь на Жахокромі приведе угору загатою своїх лицарів, а його син кине на вас людей з півночі. Тоді вже нікого не пожаліють. Хто загине в бою — тим пощастить. Хто вціліє — тих віддадуть болотним чортам.

— Годі! — загарчав Дагон Кидь. — Гадаєш налякати залізняка словами? Зникни звідси! Біжи до свого хазяїна, поки я тобі черево не розпанахав і не змусив зжерти твої ж тельбухи!

Він розкрив рота сказати ще щось, але зненацька вирячив очі й замовк. Посеред лоба з глухим хряскотом виріс метальний топірець. Меч Кидя випав у нього з пальців, сам він смикнувся, наче риба на гачку, і впав ницьма на стіл.

Топірець було кинуто одноруким; він уже підводився на ноги, тримаючи напоготові другий.

— Кому ще здохнути кортить? — запитав він сусідів по столу. — Ви кажіть, я подбаю. — Тонкі червоні струмочки поповзли каменем з калюжі крові, де впокоїлася голова Дагона Кидя. — А я хочу жити замість гнити посеред болота.

Один із вояків зробив ковток пива. Інший перекинув кухоль на стіл, щоб змити кривавий палець, який повз до його місця. Ніхто нічого не сказав. Коли однорукий запхнув топірця назад за пасок, Смердюк зрозумів, що переміг. І знову відчув себе майже людиною, майже чоловіком. «Князь Рамзай буде мною вдоволений.»

Він зняв кракенового прапора власноруч — трохи плутаючись, бо йому бракувало пальців, але дякуючи подумки за ті, які йому лишив князь Рамзай. Коли залізяни нарешті наготувалися виступати, вже добряче перевалило за полудень. Їх виявилося більше, ніж він гадав: сорок і сім у Вартовій Башті, ще вісімнадцятеро у Башті-П’яниці. Двійко з тих були напівмертві без жодної надії оклигати, ще п’ятеро — заслабкі, щоб іти власними ногами. Лишалося п’ятдесят вісім, які ще могли битися з ворогом. Хай які слабкі, а вони б забрали з собою втричі більше людей, якби князь Рамзай кинувся на приступ руїни замку. «Він добре зробив, що надіслав мене» — казав собі Смердюк, видираючись на спину кобили, щоб повести вервечку недобитих залізняків через болото до табору північан.

— Лишіть зброю тут, — наказав він бранцям. — Мечі, луки, ножі, усе. Кого побачать зі зброєю — зразу вб’ють.

Щоб подолати той шлях, який Смердюк здолав сам, їм знадобилося утричі більше часу. Для чотирьох неспроможних ходити змайстрували такі-сякі ноші; п’ятого ніс на спині його син. Рухатися довелося поволі, ще й усвідомлюючи, що десь поряд — на відстані пострілу — за тобою стежать болотні чорти з отруйними стрілами. «Помру, то й помру. Чому бути, того не минути, — думав Смердюк і лише молився, щоб лучник знав свою справу та подарував йому швидку чисту смерть. — Смерть воїна, а не муки Ральфа Кенінга.»

Однорукий залізняк важко кульгав на чолі валки. Він назвав своє ім’я — Адрак Покір, мав дружину зі скелі та трьох дружин з солі на Великому Вику.

— Троє з чотирьох мали отакі черева, коли ми вирушали в похід, — вихвалявся він, — а рід Покорів схильний до близнюків. Як повернуся, то найперше порахую своїх нових синів. Може, одного на честь вас назву, пане принце.

«Еге ж, — подумав Смердюк, — назви його Смердюком, а як погано поводитиметься, відріж йому пальці на ногах і нагодуй щурами.» Він відвернувся, плюнув з огиди і подумав, чи не пощастило з них усіх найбільше Ральфові Кенінгу.

З сірого, наче кам’яного, неба почав бризкати дрібний дощик, коли табір князя Рамзая нарешті з’явився перед очима. Вартовий мовчки провів їх поглядом. У повітрі смерділо димом табірних вогнищ, які намагався загасити дощ. Позаду розвернулася валка вершників під проводом панича з кінською головою на щиті. «Хтось із синів Ризвеля, — згадав Смердюк. — Рогер чи Рікард.» Тих двох він не розрізняв.

— Це всі? — запитав вершник зі спини брунатного огиря.