Слава ЗСУ!

За три дні передній загін війська Руза Болтона проклав собі шлях крізь руїну повз шерегу зловісних вартових. То були чотири сотні кінних фреївців у синьому та сірому, чиї вістря списів блищали, коли сонце проглядало крізь хмари. Передній загін вели двоє синів князя Вальдера. Один був дебелий, з важкою щелепою та м’язистими ручиськами. Інший мав жадібні голодні очі над гострим носом, ріденьку брунатну борідку, що не ховала слабкого підборіддя, та лисину на голові. «Гостін і Аеніс.» Він пригадав їх від тих часів, коли ще не знав свого імені. Гостін скидався на бика — повільний на гнів, зате невпинний і невблаганний, коли розбурхається. Ходили чутки, що саме він — найвправніший та найзавзятіший рубака з-поміж усього виводку князя Вальдера. Аеніс був старший, розумніший і підступніший — не вояк, а військовий ватажок. Обидва були досвідчені та загартовані у справах війни.

Одразу за переднім загоном рухалися північани, повіваючи за вітром вицвілими та покошланими прапорами. Смердюк дивився, як вони проходять повз нього — майже усі піші й такі нечисленні. Він пригадав велике військо, що пішло на південь за Молодим Вовком під лютововчою корогвою Зимосічі. Безмаль двадцять тисяч мечів і списів рушило на війну біч-обіч із Роббом. А нині поверталося хіба двоє з десяти, і більшість із них — люди Жахокрому.

Посередині валки, де вершники юрмилися найщільніше, їхав воїн у сірому панцирному обладунку на підбитому каптані криваво-червоної шкіри. Передні кружала на наплічниках, що затуляли пахви, зображували людські голови з роззявленими у смертній муці ротами. З плечей струменіла рожева вовняна кирея, вигаптована краплями червоної крові. Довгі пасма червоного шовку віяли з верхівки глухого шолома. «Жоден болотник не поцілить Руза Болтона отруйною стрілою» — подумав Смердюк, уперше його побачивши. За воїном рипів накритий віз, якого тягли шестеро важких тяглових коней, а охороняли спереду та ззаду арбалетники. Хто сидів у возі — не було видно з-під важких запон темно-синього оксамиту.

Далі сунув обоз — незграбні хури, накладені припасом війська і взятою на війні здобиччю, візки з пораненими та скаліченими. У позадньому загоні знову йшли фреївці — принаймні тисяча, коли не більше. Лучники, списники, селяни з косами та загостреними жердинами, охочекомонники та кінні стрільці, а з ними сотня лицарів, щоб додати ладу та наснаги.

Забитий у кайдани та нашийник, знову вдягнений у лахміття, Смердюк трусив по п’ятах свого хазяїна разом з іншими собаками, коли його вельможність князь вирушав назустріч батькові для привітання. Та коли вершник у темному обладунку зняв шолома, обличчя під ним здалося Смердюкові незнайомим. Посмішка ж на обличчі Рамзая миттю скисла, натомість ним пробігла судома гніву.

— Що це таке? Глузувати з мене надумали?

— Це проста пересторога, — прошепотів Руз Болтон, виникаючи з-за важких запон накритого воза.

Князь на Жахокромі був не надто схожий на свого сина-байстрюка. Обличчя він мав чисто голене, з гладкою шкірою, геть пересічне — не вродливе, але і не потворне. Хоча Рузові доводилося битися на війні, рубців на ньому не лишилося. Віком добряче за сорок, він не мав ані коло очей, ані на щоках зрадливих зморщок, що виказували б плин років. Губи були такі тонкі, що коли стулялися разом, то мало не зникали. На обличчі князя панувала дивна незворушність та непідвладність часові; здавалося, Рузові Болтону байдуже і до смутку, і до радощів. Єдиною спільною рисою в нього з Рамзаєм були очі. «Це не очі, а чистий лід.» Смердюкові стало цікаво, чи плакав колись Руз Болтон. «А якщо плакав, то чи не обпікали сльози йому щоки крижаним холодом?»

Колись давно хлопчина на ім’я Теон Грейджой полюбляв кпинити з Болтона, сидячи в раді Робба Старка — перекривлював його тихий голос, глузував із п’явок, яких той полюбляв собі ставити. «Той малий був божевільний. Лихо-лишенько — жартувати з такої людини.» Кожен зрозумів би з одного погляду на Болтона, що в його найменшому мізинці більше жорстокості, ніж в усіх Фреях, разом узятих.

— Пане батьку. — Рамзай Болтон став на коліно перед своїм зверхнім володарем.

Князь Руз деякий час роздивлявся його, тоді мовив:

— Підведися.

І обернувся допомогти двом молодим жінкам зійти з подорожнього воза. Перша була коротунка, дуже гладка, з круглим червоним обличчям і трьома підборіддями під соболиним каптуром.

— Моя молода дружина, — мовив Руз Болтон. — Пані Вальдо, перед вами стоїть мій тілесний син. Поцілуй пані мачусі руку, Рамзаю.

Рамзай зробив, що йому наказали.

— А це — я певен, ти пригадуєш — панна Ар’я. Твоя наречена.