Слава ЗСУ!

— Власне, але куплене за гроші. Десять тисяч озброєних чужинців, а з ними обозники, табірні дівки… хто тільки не чіпляється у поході до таких загонів. Вистачить одного зловмисника, щоб покласти край усій нашій справі. Якщо голова Хугора варта княжого титулу, скільки, гадаєте, заплатить Серсея Ланістер за законного спадкоємця Залізного Престолу? Ви не знаєте цих людей, мосьпане. Минуло більше десятка років, відколи ви востаннє ходили у похід під прапором «Золотої Дружини». До того ж ваш старий приятель мертвий.

«Чорносерд, друже мій любий…» Милош Тойн аж буяв життям востаннє, коли Гриф його бачив. Важко було визнати, що його більше нема на світі. «Золотий череп на жердині та Галайда Гаррі Стрікланд замість нього на чолі.» Він знав, що Лемора має рацію. Байдуже, хто були їхні батьки й діди на Вестеросі перед вигнанням… зараз у «Золотій Дружині» служили сердюки, а сердюкам вірити не можна. Та все ж…

Минулої ночі він знову бачив сон про Камінний Септ. Сам-один, з мечем у руці, він бігав від будинку до будинку, вибиваючи двері, збігаючи сходами, стрибаючи з даху на дах. А у вухах калатали віддалені дзвони. Басовите спижеве бумкання, срібні переспіви озивалися у нього в голові; мішанина звуків гучнішала, зводила з розуму, аж нарешті почало здаватися, що голова зараз лусне.

Від Битви Дзвонів минуло сімнадцять років, але передзвін і досі зав’язував йому кишки у вузол. Віддавна усіма вважалося, що справа престолу була програна, коли принц Раегар загинув від удару Робертового келепа на Тризубі. Але битви на Тризубі зовсім не сталося б, якби грифон зумів запопасти оленя ще там, у Камінному Септі. «Дзвони проспівали того дня за нами усіма. За Аерисом та його королевою, за Елією Дорнійською та її маленькою донечкою, за кожним чесним воїном і порядною жінкою Семицарства. І за моїм срібним принцом.»

— Спершу ми мали намір розкрити особу принца Аегона тільки тоді, коли досягнемо королеви Даянерис, — саме казала Лемора.

— Тоді ми ще гадали, що дівчина скоро рушить на захід. Наша драконова королева спалила той намір на попіл. Завдяки одному жирному йолопові з Пентосу ми вхопили драконицю за хвіст і обпекли пальці до кісток.

— Іліріо не міг знати, що дівчина обере залишитися у Невільницькій затоці.

— Як не знав і того, що король-жебрак помре молодим, а хал Дрого скоро піде в могилу за ним. Загалом з передбачень гладуна справдилося вельми небагато. — Гриф ляснув рукою в рукавиці по руків’ї меча. — Я багато років танцював під сопілку жирного йолопа, Леморо. І чи багато зиску ми з того бачили? Принц уже дорослий. Його час…

— Грифе! — голосно покликав Яндрі, перекрикнувши навіть мартоплясові дзвони. — Там Хальдон!

А й справді, то був він. Півмаестер рухався уздовж річки до початку пришибу і виглядав геть вимученим спекою. Піт лишив темні плями навколо пахв його легкої лляної ряси; на своєму довгому обличчі він мав той самий кислий вираз, як у Сельорисі, коли повернувся до «Соромливої діви» і розповів, що карлик здимів невідомо куди. Але зараз він вів у поводі трьох коней, а це було найголовніше.

— Приведіть хлопця, — наказав Гриф Леморі. — Подбайте, щоб був готовий.

— Як скажете, — похнюпилася септа.

«Як скажу, так і буде.» Він заприязнився до Лемори, та це не означало, що чекав од неї схвалення. Її доручення полягало у навчанні принца віровчення святої Седмиці — і вона упоралася. Проте скільки не молися, самими молитвами Залізний Престол не візьмеш. Це вже була Грифова справа. Колись він не справдив довіри принца Раегара. І не зрадить його сина, поки в тілі лишається хоч крапля життя.

Хальдоновим коням Гриф, роздивившись їх зблизька, не зрадів.

— Оце найкращі, яких ви зуміли знайти? — пробурчав він Півмаестрові.

— Авжеж, — роздратовано гиркнув Хальдон у відповідь, — і не питайте, скільки вони нам коштували! Відколи за річкою з’явилися дотракійці, половина мешканців Волон Терису раптом вирішила кудись помандрувати. Конятина, здатна триматися на ногах, дорожчає з кожним днем.

«Було б мені поїхати.» Після Сельорису він уже не мав колишньої довіри до Хальдона. «Дозволити карликові задурити собі голову отим його спритним язиком! Відпустити самого до бурдею і стовбичити на майдані, наче недоумок!» Хазяїн бурдею божився, що малого чоловічка повели геть під загрозою меча, але Гриф ще не остаточно повірив у його байку. Біс мав досить розуму, щоб змовитися з кимось про втечу. Його п’яний полонитель, про якого розповіли повії, міг бути найманим посіпакою. «Тут є частка і моєї вини. Після того, як карлик кинувся між Аегоном та кам’яним, я втратив пильність. А мав би врізати горло, ще коли його вперше побачив.»