Слава ЗСУ!

З намету виступив Буйцвіт.

— Заходьте!

Коли вони ввійшли, старшина «Золотої Дружини» підвелася з ослонів та похідних стільців. Старі приятелі привітали Грифа посмішками та обіймами, нові обличчя — стриманіше. «Не всі тут такі раді нас бачити, як показують.» За деякими з посмішок він відчував гострі ножі. Донедавна більшість із присутніх вірила, що Джон Конінгтон лежить собі тихо в могилі — поза сумнівом, дехто й досі був переконаний, що саме там місце людині, яка обікрала своїх братів по зброї. Втім, на їхньому місці Гриф почувався б так само.

Пан Франклин назвав імена. Чимало з сердюцьких очільників мали байстрюцькі прізвища, як і сам Буйцвіт: Водограї, Схили, Камінці. Хтось пишався — заслужено чи ні — іменами, що гучно гриміли у історії семи королівств Семицарства; Гриф нарахував двох Моців, трьох Пиків, Мулла, Мандригулю, Лотстона, двійко Коліїв. Не всі з них, вочевидь, були правдиві — у охочих найманих полках ти міг зватися, як тобі заманеться. Та байдуже, під справжнім ім’ям чи під вигаданим — сердюки не вміли жити без варварських розкошів на показ. Як багато їхніх братів по ремеслу, вони тягали власні земні статки просто на своїй особі: прикрашали мечі коштовними каменями, панцери — срібним і золотим карбом, вдягали важкі гривні на шиї та обручі на руки, тонкі шовки на спину, а на пальці — стільки золотих перснів, що вистачило б на викуп за вельможного князя. Кожен перстень позначав рік служби у «Золотій Дружині». Марк Мандригуля, у котрого на щоці побитого віспою обличчя зяяла яма — то його гарячим залізом позбавили рабської позначки — носив також ланцюг із золотих черепів.

Не всі у старшині походили з Вестеросу. Чорний Балак мав шкіру чорну, мов сажа, а волосся — біле, як молоко, прибув з Літніх островів і очолював полкових лучників ще з часів Чорносерда. На собі він мав неймовірно барвисту накидку з зеленого та жовтогарячого пір’я. Схожий на кощавий труп волантинець Горис Едорієн замінив Стрікланда на посаді полкового скарбника. На одне його плече було накинуто пардову шкуру; волосся червоне, мов кров, спадало на рамена масляними кучерями, хоча гостра борода була чорна. Очільник вивідачів та пластунів був Грифові незнайомий — лисенієць на ім’я Лисоно Маар із бузковими очима, біло-золотим волоссям та пухкими вустами, яким позаздрила б хвойда. З першого погляду Грифові навіть здалося, що то жінка — тим паче, що нігті його були фарбовані ліловим, а вуха обтяжували перли та аметисти.

«Привиди та облудники, — подумав Гриф, розглядаючи їхні обличчя. — Втікачі з забутих війн та придушених повстань, поплічники невдах і вигнанців, братство програної справи і втраченої величі, зганьблене та позбавлене спадку. Отаке я маю військо. Отаку ми маємо надію.»

І обернувся до Гаррі Стрікланда.

Галайда Гаррі мало чим скидався на воїна. Чолов’яга чималого обсягу в череві, з великою круглою головою, м’якими сірими очима та ріденьким волоссям, яке він розчісував на боки, щоб приховати невеличку лисину, Стрікланд сидів у табірному кріслі й мочив ноги у балійці солоної води.

— Даруйте, що не встаю, — мовив він замість привітання. — Перехід нас добряче втомив, а ноги в мене схильні до мозолів. Прокляття якесь, їй-бо.

«Не прокляття, а знак слабкості. Скиглиш, наче квола стара.» Стрікланди пов’язали свою долю з «Золотою Дружиною» від самого її заснування. Прапрадід Гаррі втратив землі, приєднавшись до Чорного Дракона у першому Повстанні Чорножара. «Чотири покоління щирого золота» — полюбляв вихвалятися Гаррі, ніби чотирма поколіннями вигнання і поразок варто було пишатися.

— Можу зробити вам цілющої масті, — зауважив Хальдон, — а ще знаю деякі природні солі, які загартують шкіру.

— Дякую на доброму слові. — Стрікланд майнув до зброєносця. — Гей, Гачику, налий-но вина моїм друзям.

— Дякую, не варто, — відповів Гриф. — Вип’ємо краще води.

— Воля ваша. — Отаман-полковник посміхнувся до принца. — А це, виходить, має бути твій син.

«Чи знає він правду? — спитав себе Гриф. — Скільки йому розповів Милош?» Варис непохитно стояв на тому, щоб берегти усе в таємниці. Їхні з Іліріо задуми, що стосувалися Чорносерда, лише з ним і обговорювалися; решта полку ні про що не здогадувалася — бо чого не знаєш, того не вибовкаєш.

Але тепер наставали зовсім інші часи.

— Жоден чоловік не побажав би собі гіднішого сина, — мовив Гриф, — але хлопець не вродився від моєї плоті та крові, і звуть його не Грифом. Панове! Дозвольте представити вам Аегона Таргарієна, першородного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, від принцеси Елії Дорнійської… що скоро з вашою допомогою стане Аегоном, Шостим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства законним володарем.