Слава ЗСУ!

Досягши замкового дворища, вона вже не йшла, а бігла підтюпцем. Тріс трусив у неї по п’ятах. І все-таки вони спізнилися — бійка скінчилася. Аша знайшла двох скривавлених північан коло східної стіни недалечко від потерни; над ними стояли Лорен Довга Сокира, Шестипалий Харл та Язикатий Грім.

— Кром та Хаген побачили, як вони лізуть через стіну, — пояснив Язикатий.

— Лише ці двоє? — запитала Аша.

— П’ятеро. Ми вбили двох, як вони ще й не перелізли, а Харл — іще одного на бойовому ході. Оці двоє дісталися дворища.

Один із двох був уже мертвий; його кров та мізки вкривали лезо довгої Лоренової сокири. Але другий ще дихав зсудомлено, хоча спис Язикатого Грома прип’яв його до землі у калюжі крові, що потроху розтікалася навколо. Обидва були вдягнені у виварену шкіру та строкаті брунатно-зелено-чорні кобеняки з нашитими навколо голови та плечей гілками і листям.

— Хто ти такий? — запитала Аша пораненого.

— З Кремінців я. А ти хто?

— Аша з дому Грейджой. Цей замок належить мені.

— У Жбирі сидить Галбарт Гловер. Каракатицям тут не місце.

— Скільки вас тут? — завимагала Аша. Коли той не відповів, вона ухопилася за спис Язикатого і крутнула. Північник скрикнув від болю; рана почала знову спливати кров’ю. — Навіщо ви прийшли?

— Заради пані, — відповів він, трусячись. — О боги, спиніться! Ми прийшли по пані. Врятувати її. Нас було п’ятеро.

Аша глянула йому просто в вічі й побачила там брехню. Налягла на списа, знову крутнула його в рані.

— Скільки ще? — засичала вона. — Кажи, бо помиратимеш до світанку!

— Багато, — схлипнув він між вереском і стогоном. — Кілька тисяч! Три… чотири… а-а-а… благаю…

Аша висмикнула списа з живота і увігнала обіруч у його брехливу горлянку. Маестер Галбарта Гловера казав, що верховинні роди надто ворожі один до одного, щоб зібратися докупи без Старка на чолі. «Може, не брехав. Може, просто помилявся.» Вона сама спізнала смак прикрої помилки на король-вічі свого дядька.

— Цих п’ятьох надіслали відчинити ворота для нападу головної потуги, — мовила Аша. — Лорене, Харле! Приведіть мені пані Гловер та її маестра.

— Цілими чи з кров’ю? — спитав Лорен Довга Сокира.

— Цілими і неушкодженими. Язикатий! Лізь на цю трикляту вежу і скажи Кромові та Хагенові, хай пильнують. Якщо побачать бодай зайця, я хочу знати.

Скоро дворище Жбиру наповнилося сполоханим людом. Її власні вояки поспіхом вдягали броню або видиралися на бойові ходи. Надвірні люди та челядь Галбарта Гловера видивлялися перелякано, шепотілися один з одним. Гловерового управителя довелося виносити з льоху — він втратив ногу, коли Аша брала замок. Маестер гучно заперечував, доки Лорен не затопив йому в пику закольчуженим кулаком. Пані Гловер виникла з божегаю, спираючись на руку покоївки.

— Я застерігала вас, панно, що цей день настане, — мовила вона, побачивши трупи на землі.

Маестер проштовхався наперед, спливаючи кров’ю зі зламаного носа.

— Панно Ашо, благаю вас — згорніть прапори і дозвольте мені перемовитися про ваше життя. Ви чинили з нами чесно і без сваволі. Я так їм і скажу.

— Ми обміняємо вас на дітей. — Очі Сивілли Гловер були червоні від сліз і безсоння. — Гавенові зараз чотири рочки. Я пропустила його іменини. А моя люба дівчинка… віддайте мені дітей, і вам не завдадуть шкоди. Вашим людям теж.

Аша розуміла, що остання обіцянка — брехня. Так, її, можливо, обміняють — відішлють на Залізні острови у теплі обійми чоловіка. Родичів-Грейджоїв теж викуплять, Тріса Ботлика, ще декількох, чия рідня має грошики на повернення невдах додому. Решті ж світить сокира, зашморг або Стіна. «І все ж вони мають право вибору.»

Аша видерлася на барило, щоб усі бачили.

— Вовки наступають на нас, шкірячи зуби! Вони стануть перед брамою ще вдосвіта. Що нам робити: кинути списи та сокири і вмовляти їх зглянутися?

— Ні! — оголив меча К’ярл Дівчисько.

— Ні! — підспівав луною Лорен Довга Сокира.

— Ні! — басовито загув Рольф Карлик — схожий на ведмедя здоровань, що був на голову вищий за решту товариства. — Ніколи!

З височини знову залунав, розносячи свою пісню над дворищем, ріг Хагена.

— Га-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — співав ріг довго, низько та моторошно, аж кров застигала у жилах.

Аша починала вже ненавидіти звук бойового рогу. На Старому Вику дядьків пекельний ріг проспівав жалобну пісню по її мріях, а тепер Хагенів оголошував, можливо, її останню годину на цій землі. «Якщо я помру, то з сокирою в руці та лайкою на вустах.»

— На мури! — наказала Аша Грейджой своїм людям і попрямувала до сторожової вежі. За нею поспішив Тріс Ботлик.