Слава ЗСУ!

«Бенерро.» Жрець стояв на стовпі червоного каменю, з’єднаному тонким кам’яним містком з просторою терасою, де скупчилися нижчі жерці та послушники. Послушники мали на собі світло-жовті та жовтогарячі ряси, жерці та жеркині — яскраво-червоні.

Величезний майдан перед храмом був напханий людом так, що й не поворухнутися. Безліч вірян мали на собі клаптик червоного краму — пришпилений до рукава чи пов’язаний на чоло. Кожне око дивилося на верховного жерця — чи майже кожне, крім їхніх чотирьох.

— Дорогу! — гарчав лицар, проштовхуючись конем крізь юрбу. — Геть зі шляху!

Волантинці поступалися коневі, але бурмотіли презирливо і кидали гнівні погляди.

Тонкий високий голос Бенерро було чути звідусіль. Жрець, теж високий і тонкий, мав довге обличчя і бліду, як молоко, шкіру. На його щоках, підборідді та голеній голові було виколото язики полум’я, що утворювали яскраво-червону личину; вогонь буяв найлютіше біля очей, а навколо тонкогубого рота звивався довгими хвостами.

— Це рабська позначка, абощо? — здивувався Тиріон.

Лицар кивнув.

— Червоний храм купує їх дітьми і перетворює на жерців, храмових повій або воїнів. Дивися он туди. — Він тицьнув пальцем на сходи, де перед дверми храму стояла вервечка вояків у візерунчастій броні, жовтогарячих киреях та зі списами, чиї вістря нагадували звивисте полум’я. — Вогняна Рука. Святе воїнство Господа Світла, захисники храму.

«Такі собі лицарі вогню.»

— І скільки ж пальців, прошу пана, має отака руця?

— Тисячу. Ніколи не більше, ніколи не менше. Коли один вогник згасає, запалюють новий.

Бенерро штрикнув пальцем кудись у небо, стиснув кулак, розвів руки навшир. Голос його піднявся до найвищих височин, з раптовим «у-ух!» з пальців стрибнуло полум’я, натовп сахнувся і зойкнув. Жерці та люди на майдані — всі прикували очі до вогняних письмен у повітрі. «Валірійські єрогліфи.» Тиріон упізнав хіба що два з десяти. Один означав «лиху долю», інший — «пітьму».

З майдану залунали вигуки, юрбою побігло ворушіння. Жінки лементували, чоловіки трусили кулаками у повітрі. «Щось мені це не до смаку.» Карлик пригадав той день, коли Мирцела вирушала кораблем у Дорн — і бунт, що зчинився їхньою дорогою назад до Червоного Дитинця.

Тиріон згадав, що Хальдон Півмаестер казав про залучення червоного жерця до справи Молодого Грифа. Почувши та побачивши храм зі слугою божим на власні очі, він завважив думку маестра за дуже невдалу — і сподівався, що Грифові стане здорового глузду. «Є такі союзники, що гірші за ворогів. Але князеві Конінгтону доведеться кумекати власною головою. Моя-бо, певніше за все, стирчатиме на шпичці.»

Жрець саме показував на Чорну Стіну позаду храму, вимахував руками на її верхівку, де стовбичила жменька озброєних вартових, витріщаючись униз.

— Що він там верзе? — запитав Тиріон лицаря.

— Що Даянерис загрожує небезпека. Що на неї впало лихе око, що поплічники пітьми замислили її знищити, моляться облудним богам у блюзнірських храмах… змовляються на зраду з безбожними чужинцями…

Тиріонові стали дибки волоски на шиї. «Тут принц Аегон друзів не знайде.» Червоний жрець заговорив про стародавнє пророцтво — те, яке передбачало прихід звитяжця і порятунок світу від темряви. «Одного звитяжця. Не двох. Даянерис має драконів, Аегон — жодного.» Карлик не мусив бути пророком, щоб передбачити, як Бенерро з прихильниками поставляться до другого Таргарієна. «Сподіваюся, Гриф теж це второпає» — подумав Тиріон і сам здивувався, чому це йому раптом не байдуже.

Лицар тим часом пропхався майже до кінця майдану, не зважаючи на лайку, що летіла зусібіч. Один міщанин навіть ступив наперед, бажаючи затримати нахабу, але лицар смикнув руків’я меча і показав пів-аршина оголеної криці. Відтак міщанина здмухнуло вітром, а перед ними зненацька розчахнувся прохід. Лицар прискорив коня до ристі; скоро натовп лишився позаду, і Тиріон чув, як голос Бенерро завмирає за спиною разом із раптовими спалахами гуркоту розбурханого ним натовпу.

Нарешті вони дісталися стайні. Лицар спішився і гатив у двері доти, доки не прибіг кощавий невільник із кінською головою на щоці. Карлика грубо стягли з сідла і припнули до стовпа; тим часом полонитель розбудив власника стайні та заходився торгуватися за коня і сідло. «Дешевше продати коня, ніж тягти його через півсвіту.» Тиріон відчував, що в його долі скоро знову з’явиться корабель. Хтозна, може, йому справді не відмовлено у пророчому хисті.

Коли торгівля скінчилася, лицар перекинув зброю, щита і сакви через плече та спитав дорогу до найближчої кузні. Вона теж виявилася зачиненою, але швидко відчинилася на лицарів заклик. Коваль скоса зиркнув на Тиріона, кивнув і узяв жменю монет.