знайди книгу для душі...
Позаду них якийсь жегляр гучно заревів:
— Оце вони звуть пивом?! Трясця! Та мені мавпа кращого пива насцить!
— Тобі хоч які сцяки наливай — усе вижлуктиш, — відповів інший голос.
Тиріон крутнувся назад, без надії сподіваючись побачити Качура та Хальдона. Але побачив лише двох незнайомців… і карлика, що стояв за кілька кроків і уважно на нього витріщався. Чомусь його обличчя здалося Тиріонові знайомим.
Тим часом удовиця обережно ковтнула ще вина.
— Серед перших слонів були жінки, — мовила вона, — ті самі, які приборкали тигрів і скінчили старі війни. Тріанна поверталася до тріархії чотири рази. Але на жаль, те сталося вже триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінки-тріарха, хоча чимало жінок мають право голосу. Звісно, то жінки чесних родів, що живуть у стародавніх палацах за Чорною Стіною, а не створіння мого штибу. Спершу Стара Кров дозволить голосувати своїм собакам та дітям, аби не відпущенцям. Ні, обрано буде Беліхо, а можливо, Аліоса… але в кожному разі буде війна. Принаймні є така думка.
— А яка ваша думка? — запитав пан Джораг.
«Добре, — подумки схвалив Тиріон. — Доречне запитання.»
— Я теж гадаю, що буде війна. Але не така, яку хочуть вони. — Стара нахилилася уперед, виблискуючи чорними очима. — Гадаю, червоний Ра-Гльор має в цьому місті більше вірян, ніж усі інші боги, разом узяті. Ви чули проповіді Бенерро?
— Минулого вечора.
— Бенерро вміє бачити прийдешній день у вогні, — мовила вдовиця. — Тріарх Малакво намагався винайняти «Золоту Дружину», ви не знали? Хотів вичистити червоний храм, а Бенерро покласти під меч. Але тигровим шкурам наказати цього не сміє — з них половина вклоняється Господові Світла. Ой, лихі часи настали у Старому Волантисі, навіть для старих удовиць у зморшках. Але не такі лихі й наполовину, як у Меєрині. Така моя думка. То скажіть мені, пане… навіщо вам до срібної королеви?
— Це мій клопіт. Я можу заплатити за перевіз, і непогано. Срібла в мене досить.
«Дурень, — подумав Тиріон. — Гроші їй ні до чого, їй потрібна повага. Ти чув хоч слово з того, що вона казала?» І знову зиркнув за плече. Карлик трохи наблизився до їхнього столу. А в руці начебто тримав ніж. Тиріонові стали дибки волосини на потилиці.
— Залиште срібло собі. Я маю золото. І зиркати на мене отак не треба, пане лицарю. Я надто стара, щоб мене лякала ваша скривлена мармиза. Бачу, ви бували в бувальцях. І меча при боці маєте довгого. Але тут моя влада, моє панство-господарство. Варто мені пальцем ворухнути — і вас повезуть до Меєрину прикутим до весла у череві галери.
Стара підняла нефритове віяло і розгорнула його. Негайно зашурхотіло листя, ліворуч від старої з’явився чоловік, що вислизнув із зарослої зеленню арки. Обличчя його було змережане рубцями, а в руці він тримав зброю — важкий короткий тесак.
— Напевне, хтось у цьому місті порадив вам шукати вдовицю-бережницю. Але чи попередив берегтися вдовиних синів? Якщо ні, то дарма. Втім, сьогодні такий чудовий ранок, і заради нього я спитаю ще раз. Навіщо ви прагнете дістатися Даянерис Таргарієн, яку півсвіту хоче бачити мертвою?
Обличчя Джорага Мормонта потемніло з люті, але він відповів:
— Щоб служити їй. Захищати. Померти за неї, якщо буде треба.
Вдовиця засміялася.
— То ви зібралися її рятувати, абощо? Від стількох ворогів, що годі й порахувати, від безлічі гострих мечів у їхніх руках… і ви хочете, щоб бідна вдовиця в таке повірила? В те, що ви — правдивий, звитяжний та великодушний вестероський лицар, який перетнув півсвіту, аби лише прийти на поміч красній… ну, вона вже не діва, але, сподіваюся, досі красна.
Вдовиця засміялася знову.
— Гадаєте, її розважить ваш карлик? Вона купатиметься у його крові, як гадаєте, чи вдовольниться, відрубавши голову?
Пан Джораг завагався, тоді мовив:
— Цей карлик — насправді…
— Я знаю, хто цей карлик насправді. — Її чорні очі, твердіші за камінь, обернулися на Тиріона. — Вбивця короля і родичів, свавільник, зрадник, перевертень. Одне слово — Ланістер.
Останнє слово вона вимовила як лайку.
— То що ж ти, маленький чоловічку, хочеш запропонувати драконовій королеві?
«Ненависть» — хотів відповісти Тиріон. Але натомість розвів руки так широко, як дозволяли кайдани.
— Все, чого вона забажає. Мудру пораду, сороміцький жарт, кумедні вихиляси. Свого прутня, якщо їй смакуватиме. А ні — тоді язика. Можу повести на бій її військо або розтерти стомлені п’яти — все, що її милості заманеться. І попрохаю лише однієї нагороди: хай мені дадуть змогу зґвалтувати і вбити рідну сестру.
На обличчі старої знову з’явилася посмішка.