Слава ЗСУ!

— Ви надзвичайно добрі. — Тиріон подарував їй свою найсолодшу усмішку. — То може, знімете з мене оці чарівні залізні обручки? Чудовисько має лише половину носа, яка відчайдушно свербить, а ланцюги закороткі, щоб її почухати. Я можу навіть подарувати їх вам — аби ваша ласка.

— Неймовірна щедрість. Але я свого часу вже носила залізо. Тепер віддаю перевагу золоту і сріблу. Сумно сказати, але тут, у Волантисі, кайдани та ланцюги коштують дешевше за черствий хліб. До того ж закон забороняє допомагати збіглим невільникам.

— Я не невільник.

— Кожен, кого запопали людолови, співає тієї самої пісні. Я не насмілюся допомогти тобі… тут. — Вона знову нахилилася уперед. — За два дні коч «Селаесорі Кворан» наставить вітрило на Карф через Новий Гіс. Він повезе цину та залізо, сувої вовни та мережива, п’ять десятків мирійських килимів, засолений труп, двадцять глеків драконоперцю і одного червоного жерця. Вам варто сісти на цей корабель.

— Сядемо, — відповів Тиріон, — дякую за пораду.

Пан Джораг спохмурнів.

— Нам треба не до Карфу.

— Корабель не дістанеться Карфу. Бенерро бачив це у вогні. — Стара посміхнулася хитро та лиховісно.

— Як скажете, — вишкірився Тиріон. — Якби я був волантинцем, ще й вільним, ще й належного роду, ви, пані, мали б за себе мій голос на обранні тріарха.

— Я не пані, — відповіла вдова, — а лише хвойда мого Вогарро. Вам краще зникнути звідси, поки не з’явилися тигри. Якщо вам пощастить дістатися вашої королеви, перекажіть їй послання від рабів Старого Волантису.

Вона торкнулася блідого рубця на зморшкуватій щоці, де їй вирізали татуювання сльози.

— Скажіть, що ми чекаємо. Скажіть, хай приходить скоріше.

Джон

Почувши наказ, пан Алісер скривив рота у подобу посмішки, але очі його лишилися твердими і холодними, наче кремінь.

— Отже, байстрюченя висилає мене на смерть.

— Смер-р-рть! — скричав Мормонтів крук. — Смерть-смерть-смерть!

«Ти не полегшуєш справу, розумна пташко.»

— Байстрюченя висилає вас на розвідку. Знайти ворогів і вбити їх, якщо доведеться. Ви майстерно володієте клинком. Були майстром-мечником тут і у Східній Варті.

Терен торкнувся руків’я свого меча при боці.

— Еге ж. Третину свого життя поклав на те, щоб навчити сільських телепнів, недолугих простаків і нікчемних ледарів хоч якось тримати меча. Ой, який корисний досвід для розвідника у пущі!

— З вами буде Дивен і ще один гартований розвідник.

— Та ми вас усього навчимо, пане! — заклекотів сміхом Дивен до Терена. — Будете в нас хвацько витирати свою зацну дупу мохом, як справжній розвідник!

Кедж Білоокий зареготав, Чорний Джак Булвер сплюнув. Пан Алісер відповів:

— Ти б хотів, щоб я відмовився. Тоді б ти мав привід стяти мені голову, як Слинтові. Але я тобі, байстрюче, такої втіхи не подарую. Молися, щоб мене вбив клинок дичака — бо ті, кого вбивають Інші, повстають з мертвих… і все пам’ятають. Тож я повернуся, Снігу-воєводо.

— А я молитимуся за ваше повернення.

Джон ніколи не рахував пана Алісера Терена серед своїх друзів, але вони належали до одного братства. «Ніхто не казав, що всіх братів треба любити.»

Нелегка справа — висилати людей у дику пущу, знаючи, як мало в них надії повернутися. «Це загартовані воїни та розвідники» — заспокоював себе Джон… але дядько Бенджен та розвідники його загону теж були гартовані й досвідчені, а страхолюдна пуща проковтнула їх без сліду. На Стіну повернулося лише двоє — живими мерцями, упирями. Не вперше і не востаннє Джон Сніговій питав себе, що сталося з Бендженом Старком. «Може, розвідники ще натраплять на його сліди» — казав він собі, але насправді вже не сподівався.

Дивен мав очолити одну чату розвідників, Чорний Джак Булвер і Кедж Білоокий — дві інші. Принаймні, хоч ватажки аж підскакували — так рвалися виконати свій обов’язок.

— Воно добре — знову сісти верхи, обійняти ногами коняку, — казав Дивен коло брами, прицмокуючи дерев’яними зубами. — Перепрошую пана воєводу, але ми тут уже повні дупи скабок собі загнали, поки на лавах за мисками совалися.

В замку Чорному ніхто краще за Дивена не знав тутешніх лісів — дерев і струмків, їстівних рослин, звичок хижаків та дичини. «Терен опиниться у кращих руках, ніж заслуговує.»

Джон бачив відбуття вершників з верхівки Стіни — три чати по троє людей, кожна з двійком круків. З височини коні здавалися не більшими за мурашок, а розвідників Джон і поготів не розрізняв. Але знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбовано йому в серці. «Вісім вірних та добрих братів, — подумав він, — і один… побачимо.»