Слава ЗСУ!

— Воєводо Сніговію? — мовив ззаду тихий голос.

Джон обернувся і побачив під зруйнованою аркою Клідаса з пергаменом у руці.

— Від Станіса? — Джон давно сподівався отримати якусь звістку від короля. Так, Нічна Варта не лізе у чвари королівств, і йому мало бути байдуже, який король перемагає. Але чомусь не було. — Жбир-у-Пущі?

— Ні, пане воєводо.

Клідас тицьнув йому сувій, щільно згорнутий і запечатаний цяткою твердого рожевого воску. «Печатки рожевого воску роблять лише у Жахокромі.» Джон зірвав рукавицю, схопив листа, зламав печатку… і коли побачив підпис, то забув про побиття, вчинене йому Торохкалом.

«Рамзай Болтон, князь на Роголісі» — підписано було великими гострими літерами. Брунатне чорнило відвалювалося пластівцями, якщо потерти пальцем. Під Болтоновим підписом власні знаки та печатки додали князь Турстан, пані Кервин та четверо Ризвелів. Чиясь груба рука зобразила велетня дому Умбер.

— Чи можна дізнатися, що пишуть, пане воєводо? — запитав Залізний Емет.

Джон не мав причини ховатися від братії.

— Калин-Коп узято. Оббіловані трупи залізняків виставлено на палях уздовж королівського гостинця. Руз Болтон скликає все вірне панство до Курганища — показати відданість Залізному Престолові й відсвяткувати весілля його сина з…

Раптом його серце на мить зупинилося. «Ні, не може бути. Вона загинула в Король-Березі разом з батьком.»

— Воєводо? — Клідас витріщився на нього підсліпуватими рожевими очима. — Ви… вам зле? Ви начебто…

— З Ар’єю Старк. Моєю меншою сестрою.

Джон майже побачив її перед собою — довгопику, недоладну, з вузлуватими колінками та гострими ліктями, брудними щоками та сплутаним волоссям. Обличчя їй помиють, волосся розчешуть… але він не міг уявити собі Ар’ю ані у весільній сукні, ані у ліжку Рамзая Болтона. «Хай як вона боїться, а йому не покаже. Якщо він спробує накласти на неї руки, то стріне спротив.»

— Вашою сестрою, — повторив Залізний Емет, — а скільки ж це їй років…

«Має виповнитися одинадцять, — подумав Джон. — Ще дитина.»

— Я не маю сестри. Лише братів. Лише вас.

Він знав, що пані Кетлін пораділа б, якби таке почула. Та йому з того не полегшало. Пальці стиснулися навколо листа, зім’яли з шурхотом. «Якби ж так само легко ламалася шия Рамзая Болтона.»

Клідас прочистив горло.

— Чи буде відповідь?

Джон заперечливо струснув головою і пішов геть.

До вечора синці, залишені Торохкалом, побуряковіли.

— Перш ніж зійти, вони ще пожовтіють, — сказав Джон Мормонтовому круку. — Буду такий гарний, як Князь-над-Кістками.

— Кістка-а-ами! — погодився птах. — Кістка-а-ами!

Ззовні чулося тихе мурмотіння голосів, хоча слів було не добрати. «Наче за тисячу верст звідси.» То пані Мелісандра зі своїми прихильниками молилася коло ніч-ватри. Щодня надвечір червона жінка збирала вірян на сутінкову молитву, в якій прохала свого червоного бога провести їх безпечно крізь пітьму. «Бо ніч темна і повна жахіть.» Коли Станіс рушив у похід разом із більшістю королевиних людей, пастви в неї поменшало: лишилося півсотні вільного народу з Кротовини, жменя охоронців, залишених їй королем, та десь із тузінь чорних братчиків, що прийняли червоного бога за свого власного.

Джон почувався так, наче йому було років шістдесят. «То все чорні сни, — подумав він, — і провина.» Думки несамохіть поверталися до Ар’ї. «Я не в змозі їй допомогти. Ніяк і нічим. Я відкинув усі родинні зв’язки, коли проказав обітниці. Якби хтось із моїх людей сказав, що його сестра в небезпеці, я б перший йому відповів, що це не клопіт братчика Нічної Варти.» Щойно людина проказувала обітниці, його кров ставала чорною. «Чорною, як серце байстрюка.» Джон колись замовив Мікенові меча для Ар’ї — клинок бравів, легкий і невеличкий, припасований до її руки. «Голку.» Йому стало цікаво, чи Голка досі з нею. «Штрикай гострим кінцем» — так він їй сказав. Але якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, то згубить власне життя.

— Сніг-сніговій, — бурмотів крук воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій.

Раптом йому все навкруги остогидло; не стало сили всидіти хоч мить. За дверми Джон знайшов Привида, що гриз бичачу кістку, намагаючись дістатися мозку.

— Коли це ти повернувся?

Лютововк підвівся на ноги, покинув кістку і затрусив за Джоном.

Коло дверей зсередини стояли Мулій та Барило, спершись на списи.

— Там такий мороз, мосьпане, ой лишенько! — застеріг Мулій крізь вогняно-руду кущаву бороду. — Ви надовго?

— Ні. Лише по ковток повітря.

І Джон ступив за поріг у ніч. Небо повнилося зірками, вітер летів уздовж Стіни. Навіть місяць виглядав змерзлим — його ликом бігли дрібні сироти. Коли Джона наздогнав перший порив вітру, то миттю прорізав шари вовни і вивареної шкіри, змусив зацокотіти зубами. Джон рушив дворищем просто в пащу вітрові; поли кобеняка плескали за спиною. Привид трусив слідом. «Куди це я? Що я роблю?» Замок Чорний стояв тихий, мовчазний, вежі та палати ховалися у темряві. «Ось розкинулося моє панство, — подумав Джон Сніговій. — Мій палац, мій дім, моє володіння. Чорна руїна.»