Слава ЗСУ!

— Милосердя, — повторив він уголос.

Горлянка була суха і запалена, та все ж добре було почути людський голос, хай лише свій власний. У повітрі стояв запах вологої плісняви, ґрунт був холодний і твердий, вогонь давав більше диму, ніж вогню. Він підсунувся до вогню так близько, як насмілився, то кашляючи, а то здригаючись. Бік, у якому відкрилася рана, смикало болем. Кров просякла крізь штани аж до коліна і засохла у тверду брунатну кірку.

Будячиха застерігала його, що так може статися.

— Я там зашила, де змогла, — казала вона, — але тобі треба вилежатися, аби затягнулося. Бо ще репне знову, тоді начувайся.

Будячиха була останньою з його супутниць — міцна, як старий корінь, списниця, укрита бородавками і зморшками, обпечена холодними вітрами. Решта завважила за краще загубитися дорогою; один за одним вони лишалися позаду або поспішали наперед — до своїх старих сіл, річки Молочної, Недолі чи самотньої смерті у пущі. Варамир не знав, хто куди тікає, та й знати не хотів. «От би захопити котрогось, поки була нагода. Одного з близнюків чи здорованя з порізаною пикою, а чи рудоголового юнака.» Проте йому було лячно. Хтось із решти загону міг допетрати, що коїться, і тоді б на нього накинулися геть усі, щоб забити на смерть. Та й Хагонові слова не давали спокою. А тоді зручна нагода минула і вже не поверталася.

Опісля битви кілька тисяч таких самих, як вони — голодних і наляканих — заходилися продиратися крізь ліс, шукаючи порятунку від різанини, що запопала їх на Стіні. Хтось подейкував про повернення до покинутих домівок, хтось закликав до другого приступу брами, та більшість просто розгубилася і геть не тямила, куди подітися і що робити. Вони уникли смерті від рук чорних ґав та лицарів у сірій криці, але тепер на них чигали у дорозі вороги безжальніші та невтомніші. Щодня обіч стежин лишалися нові й нові трупи; хтось помирав од голоду, хтось — од холоду, а хто — від хвороб. Ще деяких порізали ті, кого вони раніше мали за своїх братів по зброї — коли разом тяглися на південь під орудою Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною.

— Манса більше немає, — розповідали вцілілі одне одному голосами, повними відчаю, — Манса схопили, Манса вбили.

— Харма загинула, Манс у полоні, а решта втекла і кинула нас напризволяще, — казала Будячиха, поки зашивала йому рану. — Тормунд, Плакун, Шестишкур… усі хоробрі наскочники, скільки їх є. Де їх зараз носить?

«Отакої, вона мене не знає, — зрозумів тоді Варамир. — Та й відки їй знати?» Без своїх звірів він не виглядав ані значним, ані грізним. «А я ж був Варамир Шестишкур і зламував хліб з самим Мансом Розбишакою.»

Варамиром він назвав себе сам, коли мав десять років од народження. «Ім’я, гідне князя. Ім’я для пісень. Могутнє ім’я, що наганяє жах.» Але володар цього імені утік від бісових ґав, наче сполоханий заєць. Грізний князь Варамир перекинувся на боягуза, та не міг терпіти, щоб вона дізналася, і тому назвав списниці ім’я Хагон. Згодом йому аж самому стало цікаво, чому саме це ім’я спало йому на думку і вирвалося з вуст — з-поміж усіх, які він міг собі обрати. «Я з’їв його серце і випив його кров. А він досі переслідує мене безжальною примарою.»

Одного дня протягом їхньої втечі крізь пущу прилетів навскач вершник на кощавому білому коні. Він гукав, що всі мають рушати до річки Молочної, що Плакун збирає воїв, маючи на меті перетнути Міст Черепів і узяти приступом Тіньову Вежу. Багато людей пішло за ним, але ще більше лишилося. Пізніше похмурий воїн у хутрі та бурштині ходив від вогнища до вогнища, закликаючи усіх живих на північ — шукати притулку в долині теннів. З якого дива він вирішив, що там буде безпечніше, коли самі тенни давно звідти втекли — цього Варамир так і не дізнався, але кількасот людей все-таки за ним пішло. Ще кількасот потяглося геть за лісовою відьмою, яка бачила видіння: безліч кораблів, що припливли забрати вільний нарід на південь.

— Мусимо шукати моря! — кричала Матінка-Кротиха. Її прихильники рушили за нею на схід.

Варамир теж, може, пішов би з ними, якби мав більше сил. Та на жаль, сіре холодне море лежало у страшенній далечині; він знав, що живим його вже не побачить. Дев’ять разів він уже помер, і зараз помирав знову, і цей останній раз стане його справжньою смертю. «Кожух з білячих шкурок, — пригадав він, — те падло вдарило мене ножем за кожух з білячих шкурок.»

Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.»