Слава ЗСУ!

— «Буревісників» теж. Негайно надішліть по них гінців.

Першими повернулися «Другі сини» — за вісім днів після заклику цариці. Коли пан Барістан сказав, що полковник бажає перемовитися, Дані на мить уявила собі Дааріо, і їй аж серце тьохнуло. Але полковник, про якого казав лицар, був Бурий Бен Бросквин.

Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом.

— Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, — мовив він, — та не гадав, що мене.

Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив:

— Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть.

— То приведіть їх.

Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга — ткаля, третій — швець.

— Що спіткало решту вашого загону? — запитала цариця.

— Смерть від меча, — відповів швець. — Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню.

— То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури.

— Товсті, — кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, — але старі й розсипані.

Голову підняла ткаля.

— Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. — Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. — Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся.

«Він таки по мене послав, — подумала Дані. — Хоч тут вам не збрехали.»

— За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, — вів далі швець. — А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини — то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного — мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб — хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах.

— А інші винуватять Даянерис, — устрягла ткаля, — хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, — кажемо ми одне одному. — Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.»

«Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.»

Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок — бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього.

— Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть — кривава різачка — і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі.

Тут втрутився старий муляр:

— Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки.

— Чи не байдуже? — запитав швець. — Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів.

— І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, — мовила ткаля. — Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині.

«Я не могла прийти, — подумала цариця. — Не насмілилася.»

— А коли місто впало? — запитав Скахаз. — Що сталося тоді?

— Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було — юнкайці тримали браму і нікого не випускали.