Слава ЗСУ!

— Ми зможемо дати бій? — спитала вона.

— Дати бій можна завжди, ваша милосте. Краще спитайте, чи зможемо ми його виграти. Загинути легко, перемогу здобути важче. Ваші відпущенці недовчені й не загартовані у битві. Ваші сердюки колись служили ворогові — а коли вже вояк зумів раз перебігти на інший бік, то не завагається і вдруге. Ви маєте двох драконів, які вас не слухають, і третього, який може ніколи не повернутися. За цими мурами єдині ваші друзі — лазаряни, які не мають до війни ані смаку, ані хисту.

— Зате хоч мури я маю міцні.

— Вони були міцні й тоді, коли ззовні стояли ми. А зараз усередині, крім нас, ще й Сини Гарпії. А до них — Великі Хазяї. Ті, яких ви не вбили. І сини тих, яких ви вбили.

— Знаю, — зітхнула цариця. — То що порадите, добрий лицарю?

— Битися, — відповів пан Барістан. — Меєрин юрмиться голодними ротами і повниться вашими ворогами. Боюся, облоги ми довго не втримаємо. Дозвольте мені зустріти ворога його шляхом на північ — у тому місці, яке я сам оберу.

— Зустріти ворога, — луною озвалася вона, — з військом відпущенців, котрих ви самі назвали недовченими і негартованими.

— Колись ми всі були не вчені й не гартовані, ваша милосте. Неблазні їх зміцнять. Якби ж я мав сотень п’ять лицарів…

— Але не маєте навіть п’яти. І якщо я віддам вам Неблазних, то на захист Меєрину матиму самих лише Мідних Звірів.

Коли пан Барістан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги, — молилася вона, — ви забрали хала Дрого, моє сонце-та-зорі. Ви забрали мого сина, не давши йому вдихнути повітря цього світу. Ви отримали від мене криваву жертву. Допоможіть мені тепер, благаю вас. Подаруйте мудрості побачити шлях попереду і сили зробити, що необхідно для порятунку моїх дітей.»

Але боги нічого не відповіли. Нарешті, розплющивши очі, Даянерис мовила:

— Я не можу боротися з двома ворогами: одним ззовні, іншим усередині. Якщо я хочу втримати Меєрин, місто мусить стояти непохитно за моєю спиною. Все місто, всі його мешканці! Тому мені потрібен… потрібен…

Вона ніяк не могла вимовити те, що мусила.

— Ваша милосте? — тихо заохотив пан Барістан.

«Володарка належить не собі, а своїм підданим.»

— Мені потрібен Гіздахр зо’Лорак.

Мелісандра

У Мелісандриних покоях ніколи не бувало темно.

Три лойові свічки горіли на її підвіконні, щоб не дати ввійти жахіттям ночі. Ще чотири блимали коло ліжка — по дві з кожного боку. В комині вдень і вночі підтримували вогонь. То була перша наука, яку засвоювали її слуги: ніколи й нізащо не дозволяти вогню згасати.

Червона жриця заплющила очі й проказала молитву, тоді розплющила — подивитися на полум’я. «Ще раз, і знову.» Вона мала бути певна. Безліч жреців і жеркинь перед нею піддалося облудним видінням і згубило себе — вони бачили те, що хотіли бачити, а не те, що надіслав їм Господь Світла. Станіс рухався на південь до небезпеки та погибелі — король, який ніс на плечах долю всього світу, Азор Ахай відроджений. Авжеж Ра-Гльор має подарувати їй хоч спалах видіння, що чекає на короля попереду. «Покажи мені Станіса, Господи, — молилася вона. — Покажи мені Твого короля, приладдя у Твоїй руці.» Видіння танцювали перед нею, золоті й криваві, миготіли, чіткішали, потім плавилися, перетікали одне в одне, набували чудернацьких, жахливих або звабливих подоб. Жриця знову побачила обличчя без очей — вони витріщалися на неї порожніми очницями, що спливали кров’ю. Башти коло моря розсипалися і падали під темним припливом, що насунувся на них із глибин. Тіні в подобі черепів — черепів, що обернулися на туман. Тіла, зчеплені разом у жаркій хіті, звиваються, перекочуються, зсудомлено стискають одне одного. Крізь запони вогню видніються великі крилаті тіні, що кружляють у пронизливому синьому небі.

«Дівчинка. Я маю знайти дівчинку — сіру дівчинку на коні, що помирає.» Джон Сніговій чекає від неї цього, і то скоріше. Не досить розказати, що дівчинка тікає. Він захоче знати більше: коли, звідки, куди. А вона ще не знала, бо бачила дівчинку лише раз. «Сіру, наче попіл. І поки я дивилася, вона розсипалася і звіялася за вітром.»

У комині проступило чиєсь обличчя. «Станіс?» — подумала вона лише на мить… але ні, то були не його риси. «Дерев’яне обличчя, бліде, наче в трупа.» Чи це її ворог? Тисяча червоних очей плавала у полум’ї, що розгорялося дедалі вище. «Він бачить мене.» Поруч із ним хлопчик з обличчям вовка відкинув назад голову і завив.

Червона жриця здригнулася. Униз стегном поповзла кров — чорна, парка. Вогонь жив у ній всередині мукою та втіхою, наповнював її, виснажував, перетворював. Відблиски жару, настирливі, наче руки коханця, вимальовували на її шкірі візерунки. Дивні голоси кликали з днів давно минулих.