Слава ЗСУ!

— Я маю дядька Бріндена! — відповів Бран. — Ну, насправді він дядько матінки. Брінден Чорноструг — так його звуть.

— Твого дядька, вірогідно, назвали на мою честь. Ще й досі моїм ім’ям називають дітей. Щоправда, вже не так багато, як раніше. Бо люди забувають. Пам’ятають лише дерева.

Голос його був такий тихий, що Бранові довелося прислухатися.

— Він майже весь пішов у дерево, — пояснила співиця, якій Мейра вигадала ім’я Листянка. — Він прожив життя, довше за відміряний йому смертний вік, і все ж не полишає цього світу. Заради нас, заради тебе, заради царини людей. У плоті його лишилося обмаль сили. Він має тисячу очей і ще одне, але й бачити мусить багато. Одного дня ти дізнаєшся.

— Що я дізнаюся? — згодом спитав Бран Тросків, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами у руках і повели його назад до малої печерки при великій, де співці поклали їм постелі. — Що пам’ятають дерева?

— Таємниці старих богів, — відповів Йоджен Троск. Їжа, тепло вогню, спочинок відновили його сили після злигоднів дороги, але тепер він здавався сумнішим, похмурішим, а очі мав утомлені й примарно-потойбічні. — Істини, відомі першолюдям, забуті нині у Зимосічі… але не в мокрій пустці. Ми на своїх болотах і острівцях живемо ближче до зеленого, і ми пам’ятаємо. Земля та вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи та верби — всі вони були тут перед нами і лишаться, коли ми зникнемо.

— І ти теж лишишся, — додала Мейра.

Бранові стало сумно. «Що як я не хочу лишатися, коли тебе не стане?» — трохи не вимовив він, але проковтнув слова несказаними. Адже він — майже дорослий чоловік. Раптом Мейра подумає, що він квилить, наче плаксиве немовля.

— Може, ви теж зумієте стати зеленовидцями, — сказав він натомість.

— Ні, Бране. — Тепер сумною здавалася вже Мейра.

— Небагатьом даровано пити з зеленого джерела, знаходячись у смертній плоті, чути шепіт листя і бачити те, що бачать дерева… те, що бачать боги, — мовив Йоджен. — Більшість не поблагословлено таким хистом. Мені боги дарували самі лише зелені сни. І доручили привести тебе сюди. Мою роботу виконано.

Місяць нагадував чорну діру в небі. Вовки вили в пущі, винюхуючи мерців у снігових заметах. Зграя круків зненацька злетіла зі схилу пагорба, шалено плещучи чорними крилами над білим світом і видаючи пронизливий вереск. Зійшло червоне сонце, потім сіло, знову зійшло, забарвивши сніги у всі відтінки рожевого. Під пагорбом Йоджен похмуро мовчав, Мейра дратувалася, а Ходор блукав темними проходами з мечем у правиці та смолоскипом у лівиці. Чи тим блукачем насправді був Бран?

«Ніхто не має дізнатися.»

Велика печера, що відкривалася у безодню, була темна, мов смола, мов найглибша яма, темніша за пір’я ґави чи крука. Світло входило сюди крадькома, небажане та непрохане, мов злодій, і невдовзі зникало. Багаття для їжі, свічки, очерет горіли зовсім трохи; їхні короткі життя швидко добігали кінця.

Співці зробили Бранові окремий престол, схожий на престол князя Бріндена — з білого оберіг-дерева, поцяткованого червоним; у ньому мертві гілки впліталися у живі корені. Престол поставили у великій печері біля провалля, де в чорному повітрі чувся стрімкий біг води далеко внизу. Сидіння йому підмостили з м’якого сірого моху, а коли опустили на місце, то вкрили теплими хутрами.

І там він сидів, дослухаючись до хрипкого шепоту свого вчителя.

— Ніколи не бійся темряви, Бране. — Слова князя супроводжував ледь чутний шурхіт дерева і листя від легкого повороту голови. — Наймогутніші дерева мають корені глибоко в найтемніших місцях землі. Пітьма буде тобі покровом, щитом, молоком матері. Пітьма зробить тебе сильним.

Від місяця лишився серпик, тонкий і гострий, мов лезо ножа. Згори повільно і безгучно пурхали сніжинки, вкриваючи смереки та вартовини білим покровом. Глибокі замети геть сховали вхід до печер, утворивши суцільну білу стіну, крізь яку Літо мусив прокопуватися, коли хотів вийти назовні до своєї зграї та пополювати. Віднедавна Бран нечасто виходив мандрувати разом з ним, але коли-не-коли ночами спостерігав згори.

Літати було навіть краще, ніж лазити.

Ковзати у шкуру Літа стало йому легше, ніж раніше — коли ще не зламалася спина — вдягти пару штанів. Змінити власну шкуру на чорне, мов ніч, крукове пір’я виявилося важче, та не так тяжко, як він боявся, принаймні не з цими круками.

— Дикий кінь хвицятиметься і ставатиме дибки, коли на нього спробує скочити людина. Він кусатиме руку, що намагатиметься вдіти йому водильця в зуби, — казав князь Брінден. — Але кінь, що знав одного вершника, залюбки прийме іншого. Молоді чи старі, усі ці птахи знали хазяйську руку. Вибери собі одного — і лети.