Слава ЗСУ!

Залізний Емет болісно скривився.

— Чоловіки є чоловіки. Обітниці — то слова, а слова — то вітер. Треба приставити до жінок варту.

— Але хто вартуватиме вартових?

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Проте він вчився, і Ігритта була йому непоганим вчителем. Якщо він не зміг дотриматися власних обітниць, хіба може вимагати більшого від братчиків? Але зачіпати дичацьких жінок — справа не надто безпечна. «Чоловік може мати жінку, а може мати ножа, — казала йому колись Ігритта. — Де є ніж, там немає неволі.» Бовен Марш не помилявся — Гардінова Башта була купою сухого хмизу, що чекала лише іскри.

— Я маю намір відчинити ще три замки, — мовив Джон. — Глиб-Озеро, Соболиний і Довгий Курган. В усіх поставити залоги з вільного народу під проводом нашої старшини. У Довгому Кургані житимуть самі жінки, за винятком воєводи та старшого шафаря.

Джон не сумнівався, що спроби допастися до жінок не припиняться, але далека відстань все ж має змусити більшість залицяльників вибити хвоста об тин.

— Пхе! І якому ж небораці поталанить отримати під свою руку отакий скарб?

— Тому, який їде поруч зі мною.

Жах і радість, змішані докупи, промайнули обличчям Залізного Емета. Джон не зміняв би побачене і на торбу золота.

— Що я вам зробив, пане воєводо? За що така неласка?

Джон зареготав.

— Не лякайся, на самоті не будеш. Даю тобі в помічники та шафарі Скорботного Еда.

— Списниці аж верещатимуть од щастя. Краще б ви віддали котрийсь із замків магнарові.

Джонова усмішка зникла.

— Віддав би, якби міг довіряти. Припускаю, Сігорн винуватить мене у батьковій смерті. Ба гірше — він виріс і вивчився віддавати накази, а не коритися. Не плутай теннів з вільним народом. Кажуть, «магнар» — це прадавньою мовою «князь». Але Стир був своїм людям радше за бога, ніж за правителя, і сина його різано з тієї самої шкури. Я не вимагаю, щоб підлеглі мені колінкували, та коритися все ж доведеться.

— Так-то воно так, пане воєводо, але з магнаром вам таки щось робити доведеться. Коли зовсім оминути його повагою, матимете клопіт з теннами.

«Клопіт — це доля князя-воєводи» — трохи не відповів Джон. Так вийшло, що похід до Кротовини вже спричинив чимало клопоту, і дичацьке жіноцтво було найменшою його часткою. Приміром, Халек виявився саме таким лютим і непокірним, як він боявся. Та й серед чорної братії були люди, чия ненависть до вільного народу в’їлася аж до кісток. Один з Халекових посіпак вже відшматував у дворищі вухо одному з будівничих. І це, майже напевне, був лише передобідок майбутнього кровопролиття. Старі фортеці слід було відчинити якомога швидше — хоча б на те, щоб відіслати брата Харми з залогою до Глиб-Озера чи Соболиного. На жаль, наразі жоден замок не годився людям за житло, а Отел Ярвик зі своїми майстрами досі намагався так-сяк відновити Ніч-Кром. Ночами Джон Сніговій тривожно питав себе, чи не припустився прикрої помилки, коли не дозволив Станісові погнати всіх дичаків на певну смерть. «Нічого я не знаю, Ігритто, — подумав він, — та й диви, не дізнаюся ніколи.»

За версту від гайку між гіллям голих дерев, з якого облетіло все листя, навскіс падали довгі червоні стовпи тьмяного осіннього світла, плямуючи снігові замети рожевою барвою. Вершники перетнули замерзлий струмок між двох гострих скель, закутих у крижану броню, та поїхали звивистою звіриною стежкою на північний схід. Час від часу сильно дмухав вітер, жалячи очі хмарами снігового пороху. Джон нап’яв шалика на обличчя і підняв каптура кобеняка.

— Недалеко вже, — мовив він до братчиків. Ніхто не відповів.

Тома Ячменя Джон спершу винюхав, а потім вже побачив. Чи то Привид винюхав? Віднедавна Джон Сніговій часто відчував себе одним цілим з лютововком — навіть не вві сні. Великий білий вовк показався на очі першим, обтрушуючи з себе сніг. За мить вигулькнув і Том.

— Дичаки, — тихо сказав він Джонові. — У гайку.

Джон наказав вершникам спинитися.

— Скільки?

— Я нарахував дев’ятьох. Варти не виставили. Дехто, мабуть, мертвий. Або спить. Кілька на вигляд жінки. Є дитина. Ще велетень. Начебто один, інших не бачив. Запалили багаття, дим поміж дерев стелиться. Йолопи.

«Дев’ятеро. А в мене сімнадцятеро.» Щоправда, четверо з його людей були зелені хлопчаки, і жоден не був велетнем. Але Джон не мав наміру повертатися до Стіни. «Якщо дичаки ще живі, ми можемо забрати їх з собою. А якщо мертві… то й кілька трупів стануть у пригоді.»

— Далі рушаймо пішки, — наказав він, легко зістрибуючи на морозний ґрунт. Сніг був завглибшки до кісточок. — Рорі, Баше! Лишайтеся коло коней.