Слава ЗСУ!

Стіну вони побачили майже перед світанком. Ріг вартового привітав їхнє наближення згори, наче глибокий горловий гук велетенського хижого птаха — «розвідники повертаються». Великий Лиділ відчепив од сідла власний ріг і дмухнув у відповідь. Коло брами довелося трохи зачекати, доки з’явився Скорботний Ед, відсунув засуви і прочинив залізні грати. Побачивши нужденну купку дичаків, шафар закопилив губи і окинув велетня довгим уважним поглядом.

— Щоб оцього пропхати крізь браму, пане воєводо, доведеться, мабуть, салом мазати. Послати когось до комори?

— Та пролізе і сухим.

І велетень таки проліз… рачки, майже повзком. «Величенький парубок. Стоп чотирнадцять, як не більше. Ще дебеліший, ніж Маг Могутній.» Маг загинув просто отут, під цією самою кригою, зчепившись у запеклому двобої з Доналом Нойє. «Вірний друг, хоробрий воїн. Варта втратила забагато таких.»

Джон відкликав Шкіряна вбік.

— Наглянь за ним. Ти розмовляєш його мовою. Подбай, щоб його погодували, знайди тепле місце коло вогню. Залишся з ним і оберігай. Ніхто не має його чіпати і дратувати.

— Авжеж, — відповів Шкірян і, повагавшись, додав: — Пане воєводо.

Живих дичаків Джон наказав полікувати від ран та укусів морозу — головне гарячею їжею та теплим одягом. Все ж рогоніг, найпевніше, мав втратити обидві ступні. Трупи Джон наказав замкнути у крижаних келіях.

Вішаючи кобеняка на кілочок обіч дверей світлиці, Джон помітив, що тут побував Клідас — на столі лежав лист. «Зі Східної або з Тіньової» — подумав він з першого погляду. Але віск був золотий, не чорний. Печатка зображувала голову оленя у палаючому серці. «Від Станіса!» Джон розламав твердий віск, розправив сувій пергамену і почав читати. «Рука маестра, слова короля.»

Станіс захопив Жбир-у-Пущі. Верховинні роди стали за нього. Кремінці, Нореї, Вулі, Лидоли. Усі.

«Ми отримали також поміч, на яку не сподівалися, але гаряче привітали — від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, чиї люди звуть її Ведмедицею, сховала бійців у рибальських човнах і зненацька запопала залізняків на березі. Грейджоєві лодії захоплені чи спалені, жеглярі вирізані або забрані в полон. Капітанів, лицарів, знаних воїнів та осіб високих родів ми віддамо за викуп або знайдемо їм інший ужиток. Решту я повішу.»

Нічна Варта присягалася не ставати на жодну сторону в чварах та розбратах королівств. І все ж Джон Сніговій не міг не відчути втіху. А тоді взявся читати далі.

«Почувши про нашу перемогу, до нас поспішають нові північани. Рибалки, затяжці, гірські вівчарі, хуторяни з глибин вовчої пущі, селяни, що повтікали з Каменястого берега від залізняків, уцілілі в битві при брамі Зимосічі, присяжні слуги Роголісів, Кервинів і Толгартів. Нині наша потуга складає п’ять тисяч, і число щодня зростає. Нас дісталася звістка, що Руз Болтон рухається з усім військом на Зимосіч, де хоче одружити свого байстрюка з вашою зведеною сестрою. Не можна дозволити йому відновити замок у колишньому могутті. Ми рушаємо туди. За нас стануть Арнольф Карстарк і Морз Умбер. Я врятую вашу сестру, якщо зможу, і знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій. А ви з братством тримайте Стіну, доки я не повернуся.»

Підписано було іншою рукою:

«Складено в Світлі Господньому, скріплено підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів і першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря.»

Тієї миті, коли Джон відклав листа, пергамен знову згорнувся, наче прагнучи сховати свої таємниці. Джон не знав, що йому думати і відчувати щодо прочитаного. У Зимосічі й раніше кипіли битви, та жодного разу — без Старка на одному чи іншому боці.

— Але нині замок — порожня шкаралупа, — мовив він уголос. — Не Зимосіч, а привид Зимосічі.

Навіть думати про таке було боляче, не те що казати. І все-таки…

Джон спитав себе, скільки людей зможе привести в битву старий Ґавин Харч. Скільки мечів зуміє видобути Арнольф Карстарк, і звідкіля. Половина Умберів стоятиме на іншому кінці поля з Хвойдорізом, під прапором оббілованої людини Жахокрому. Більша частина потуги обох домів пішла на південь з Роббом і не повернулася. Навіть лежачи руїною, Зимосіч надавала чималу перевагу тому, хто її утримував. Роберт Баратеон миттю все зрозумів би і кинувся навперейми, щоб захопити замок першим. А військо своє змусив би рухатися бігцем і в нічній пітьмі, чим уславився ще замолоду. Але чи має його молодший брат стільки ж завзяття?

«Оце вже навряд.» Станіс був рішучий, але обачливий і поміркований очільник. До того ж військо його являло собою недоспіле вариво з верховинних родів, південського лицарства, людей короля і королеви, трохи присмачене дрібкою північного панства. «Все ж він мусить або рушати на Зимосіч швидко, або зовсім облишити свій задум» — подумав Джон. Не йому лізти до короля з порадами, але…