Слава ЗСУ!

«Хай сміються.» Його пиха і гонор загинули тут, у Зимосічі; в підземеллях Жахокрому їм не було місця. Коли ти спізнав цілунок білувального ножа, нічий сміх більше не має над тобою влади.

За кров’ю та родоводом йому належало місце на помості, наприкінці високого столу, біля самої стіни. Ошую сиділа пані Турстан, вдягнена, як завше, у чорну вовну простого крою без прикрас. Одесну не сидів ніхто. «Бояться зганьбитися сусідством.» Теон би посміявся з них, якби мав хоч краплю хоробрості сміятися.

Молода сиділа на місці найвищої пошани, між Рамзаєм та його батьком. Коли Руз Болтон закликав усіх випити за пані Ар’ю, вона опустила очі й не насмілилася навіть ворухнутися.

— У дітях сього шлюбу два стародавні доми поєднаються в один, — промовив князь, — і тривалий розбрат між Старками та Болтонами буде скінчено.

Голос його був такий тихий, що в палаті все замовкло — кожен силувався почути сказане.

— Шкода, наш добрий друг Станіс не завважив за доцільне приєднатися до свята, — правив далі Болтон під хвилю смішків. — Рамзай-бо так хотів піднести його голову пані Ар’ї. Хіба поганий був би весільний подарунок?

Смішки посилилися.

— Ми привітаємо Станіса пишно та гідно, щойно він з’явиться — так, як за звичаєм вітають на півночі. А до того дня пиймо, закусюймо і веселімося… бо зима вже недалечко, друзі мої, і багатьом з нас не судиться побачити нової весни.

Напої та наїдки для бенкету доправив князь на Білій Гавані. Було тут пиво чорне і пиво золоте, вино червоне, вино біле і вино пурпурове, привезене з теплого півдня череватими кораблями і витримане у глибоких льохах. Гості весілля розкошували пирогами з тріскою, останньою зимовою городиною, купами товченої ріпи та величезними кружалами сиру, скибами баранини, що спливали гарячою парою, яловичими ребрами, зчорнілими над вогнем… і нарешті — трьома велетенськими весільними пирогами завбільшки з колесо гарби. Скоринка пирогів аж лускала від начинки, де змішалися морква, цибуля, ріпа, постернак, гриби, а над усе — покришена добірна свинина у гострій брунатній підливі. Рамзай відрубав кілька куснів пирога своєю важкою шаблею, а Виман Мандерлі подав їх найпочеснішим гостям власноруч. Перші паруючі полумиски отримали Руз Болтон і його гладка дружина, в дівоцтві Фрей. Далі пригостилися пан Гостін і пан Аеніс, сини Вальдера Фрея.

— Кращого пирога ви ще не куштували, ласкаві панове! — оголосив гладкий князь. — Запийте його вертоградським золотим і насолодіться кожним шматочком. Що до мене, то моя насолода перевершить усі сподівання.

Мандерлі, вірний своєму слову, зжер шість куснів — по два з кожного з трьох пирогів, безперервно ляпаючи себе по череві та набиваючи його стравою, аж доки груди жупана не вкрилися плямами підливки, а в бороду не насипалося крихт. Навіть Вальда Вгодована не могла з ним змагатися, хоча і впорала три кусні. Рамзай теж наминав за обидва вуха, проте бліда його дружина ледве глянула на поставлену перед нею таріль. Коли вона підняла свої великі карі очі й зиркнула на Теона, він не міг не помітити жаху, що тріпотів у їхній глибині.

У палаті нікому не дозволялося мати при собі меча, проте кожен чоловік — навіть Теон Грейджой — мав кинджал, бо інакше як різати м’ясо? Щоразу, кидаючи погляд на дівчину, що колись була Джейною Пул, він відчував вагу ножа при боці. «Я не маю способу врятувати її, — подумав Теон, — але вбити можу легко. Ніхто й не чекатиме. Попрохати про честь дарувати мені танок і перерізати горлянку. Адже так буде добріше, хіба ні? А якщо старі боги справді почули мої молитви, Рамзай у гніві скарає мене одразу на смерть.»

Померти Теон не боявся — у підземеллях Жахокрому він спізнав речі, гірші за смерть. Рамзай навчив його цієї науки палець за пальцем, нога за рукою… а вивчена в такий спосіб наука не забувається ніколи.

— Ти нічого не їси, — зауважила пані Турстан.

— Ваша правда.

Жувати Теонові було тяжко і болісно, бо Рамзай майже не лишив йому в роті непотрощених зубів. Добре хоч пити було легше — щоправда, аби не зронити, він мусив тримати келиха обіруч.

— Не маєте смаку до пирога зі свининою, пане князю на островах? Найкращий пиріг, який ми куштували — так нас переконує наш опасистий друг. — Вона майнула в бік князя Мандерлі власним келихом. — Бачили колись гладуна таким щасливим? Ось зараз затанцює. Навіть страву подає власноруч.

То була правда. Князь на Білій Гавані являв з себе зразкову картину гладкого веселуна, реготав і розкидав усмішки, жартував до панства, ляпав усіх по спині, гукав до музик, щоб заграли те чи інше.

— Ану ж утни нам «Ніч скінчилася», піснярику! — ревів Мандерлі. — Нареченій вона сподобається, знаю напевне. Або заспівай про хоробру юну Даню Кремінець і примусь нас лити сльози.