Слава ЗСУ!

Наперед виступила князівна Аріана.

— Дозвольте вам допомогти, батьку.

Великий князь висмикнув ковдру з колеса.

— Дякую, ковдру я ще в змозі упорати. Хай навіть лише її.

Ноги Дорана Мартела були нерухомі вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишилася якась сила.

— Чи не принести моєму князеві кухлик макового молочка? — запитав маестер Калеот.

— З цим болем мені знадобиться добряче цебро. Дякую, не треба. Мені потрібен ясний розум. На цю ніч будьте вільні.

— Ваша воля, мій князю, — вклонився маестер Калеот, усе ще стискаючи в м’яких рожевих рученятах череп пана Грегора.

— Я заберу оце. — Обара Піщанець вихопила череп з його рук і простягнула поперед себе, роздивляючись. — Як виглядав Гора-на-Коні? Відки ми знаємо, що це він? Вони могли б занурити голову в смолу. Навіщо чистити її до кісток?

— Смола зіпсувала б скриньку, — припустила панна Нім. Тим часом маестер Калеот поспішив геть. — Ніхто не бачив, як Гора помирав, ніхто не бачив, як йому відрізали голову. Зізнаюся, це мене трохи непокоїть. Але з іншого боку, чого б домоглася сука-королева, якби отак нас надурила? Якщо Грегор Клеган живий, рано чи пізно правда з’ясується. Лобуряка мав вісім стоп зросту, другого такого немає на всьому Вестеросі. Якщо він десь вигулькне, Серсея постане брехухою перед цілим Семицарством. Чи не маячня — піддавати себе такій небезпеці? І за віщо? Чого вона цим досягне?

— Череп таки чималий, годі казати, — мовив великий князь. — І ми знаємо, що Оберин тяжко поранив Грегора. Відтоді ми чули багато звісток, що Клеган помер повільно і у страшних муках.

— Саме так, як хотів наш батечко, — посміхнулася Тієна. — Сестрички, кажу вам, я знаю отруту, яку використав батько. Якщо його спис хоча б подряпав Горі шкіру, то Клеган напевне мертвий, попри зріст і силу. Сумнівайтеся у своїй сестрі, якщо ваша ласка, та ніколи не сумнівайтеся у нашому батькові.

Обара сердито скинулася на її слова.

— Ніколи не сумнівалася і не буду! — Вона насмішкувато поцілувала череп. — Непоганий початок, як на мене.

— Початок?! — недовірливо перепитала Еларія Піщанець. — Крийте боги! Я сподівалася, це вже кінець. Тайвин Ланістер мертвий. Так само Роберт Баратеон, Аморі Лорх, а тепер і Грегор Клеган. Усі, хто доклав рук до вбивства Елії з дітьми. Ба навіть Джофрі, який ще не народився, коли Елія загинула. Я бачила смерть малого на власні очі. Дивилася, як він роздирав собі горло, намагаючись вдихнути. Кого ще лишилося вбити? Невже Мирцела та Томен теж мають померти, щоб тіні Раеніс та Аегона нарешті знайшли спокій? Коли ж це скінчиться?

— Скінчиться, коли проллється достатньо крові, — відповіла панна Нім. — Скінчиться тоді, коли Кастерлі-на-Скелі розколеться навпіл, і промені ясного сонця засмажать хробаків та слимаків усередині. Скінчиться тоді, коли на руїну остаточно зійде все, що будував Тайвин Ланістер.

— Він загинув від руки власного сина! — гарикнула Еларія. — Хіба тобі мало?

— Було б не мало, якби він загинув од моєї руки. — Панна Нім всілася у кріслі, закинувши довгу чорну косу через плече на коліна. Вона мала вдовиний клин свого батька, а під ним — великі ясні очі. Червоні, наче вино, вуста, вигнулися шовковою усмішкою. — У мене б він легкою смертю від стріли не відбувся.

— Пан Грегор справді виглядає якимсь самотнім, — мовила Тієна своїм солодким голосочком цнотливої септи. — Певно, йому бракує товариства.

Щоками Еларії текли сльози, темні очі палко блищали. «Навіть коли плаче, вона має в собі силу» — подумав сотник.

— Оберин прагнув помсти за Елію. Тепер ви троє прагнете помсти за нього. Нагадую вам, що я маю чотирьох доньок. Ваших сестер. Моїй Елії чотирнадцять років, вона майже доросла жінка. Обелі — дванадцять, у ній розквітає дівчина. Вони вас обожнюють, як Дорея та Лореза обожнюють їх. Якщо ви загинете, чи мають Ель та Обела шукати помсти за вас, а потім Дорея та Лорі за них? І так триватиме вічно? Питаю ще раз: коли ж це скінчиться?!

Еларія Піщанець поклала долоню на голову Гори.

— Я бачила смерть вашого батька. Ось його вбивця. Чи можу я взяти цей череп з собою до ліжка? Чи зігріє він мене вночі, чи подарує розраду? Чи розвеселить мене, заспіває пісню, подбає про мене у хворобі й старості?

— Чого ж ви тоді хочете, пані? — спитала панна Нім. — Чи не відкласти нам списи, начепити посмішки і забути про всі завдані нам кривди?

— Війна вже на порозі, хочемо ми того чи ні, — мовила Обара. — На Залізному Престолі сидить король-хлопчак. Князь Станіс тримає Стіну і збирає північан на підтримку своєї справи. Дві королеви гризуться за Томена, мов дві сучки за соковиту кістку. Залізняки захопили Щитові острови і набігають вгору Мандером, у саме серце Обширу. Відтак і Вирій матиме чим піклуватися. Наші вороги у безладі. Час настав.