Слава ЗСУ!

Він згадав Шаю і погляд її очей, коли в шию їй врізався ланцюг, накручений на кулак. Ланцюг золотих правиць. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Скажи мені, Копко, ти… цнотлива дівчина?

Вона зашарілася.

— Так. Звісно. Хто б схотів…

— Отакою і лишайся. Кохання — то божевілля, тілесна хіть — отрута. Бережи свою цноту — житимеш щасливішою. І згодом навряд чи опинишся у зачуханому бурдеї на Ройні з хвойдою, що трохи нагадує твоє втрачене кохання.

«І не тікатимеш світом, сподіваючись знайти, де в ньому місце шльондрам.»

— Пан Джораг мріє врятувати свою драконову королеву і розніжитися у теплі її безмежної дяки. Але я дещо знаю про вдячність королів та королев. Тому радше взяв би палац у Валірії.

Він зненацька обірвав сам себе.

— Ти відчула? Корабель рушив!

— Справді! — Обличчя Копки запашіло радістю. — Ми знову пливемо! Вітер…

Вона побігла до дверей.

— Хочу побачити. Нумо біжимо, хто перший! — вигукнула вона і прожогом вискочила у двері.

«Вона ж зовсім юна, — мусив нагадати собі Тиріон, поки Копка видиралася вгору крутими дерев’яними сходами так швидко, як дозволяли коротенькі ніжки. — Майже дитина.» І все ж її збудження щось зачепило йому в душі. Він посунув за дівчиною нагору.

А там поверталося до життя вітрило — надималося черевом, спадало, знову надималося; червоні смуги на полотні звивалися, мов змії. Жеглярі бігали чардаками, тягли линви; помічники ревли накази мовою Старого Волантису. Веслярі у човнах послабили мотуззя і поспіхом поверталися до коча, збурюючи воду. Вітер дмухав з заходу, поривчастий, вихористий, смикав за линви та одяг, наче пустотлива дитина. «Селаесорі Кворан» рушав у дорогу.

«Може, ще й потрапимо до того Меєрину» — подумав Тиріон. Та коли видерся сходами на стернове підвищення і подивився звідти, посмішка його згасла. «Це тут блакитне небо, блакитне море, а на заході… Ніколи не бачив неба такого кольору.» Обрієм бігла щільна та широка смуга темних хмар.

— Наче перев’язь на щиті, — показав він Копці.

— І що це означає? — запитала вона.

— Що за нами скрадається якийсь великий злий покидьок.

Тиріон неабияк здивувався, коли біля стерна до нього приєдналися Мокорро та двійко його вогняних пальців — адже стояв полудень, а червоний жрець та його люди зазвичай не з’являлися до сутінок. Жрець поважно кивнув до карлика і мовив:

— Ось бачиш, Хугоре Схиле. Гнів Божий. Господь Світла не дозволяє з себе кпинити.

У Тиріона з’явилося погане передчуття.

— Вдовиця казала: цей корабель ніколи не дістанеться туди, куди прямує. Я зрозумів так, що коли ми виберемося у море поза досяжність влади тріархів, капітан негайно перекладе вітрила на Меєрин. Або ж ви захопите корабель силами вашої Вогняної Руки і відвезете нас до Даянерис. Та насправді ваш верховний жрець бачив зовсім не це, так?

— Саме так. — Глибокий голос Мокорро лунав урочисто, як дзвін на похороні. — Ось що він бачив.

Червоний жрець здійняв патерицю і нахилив її голівку на захід. Копка розгублено озирнулася.

— Не розумію. Що це означає?

— Це означає: нам краще піти униз. Але пан Джораг вигнав мене з нашого спільного помешкання. Чи можу я сховатися в тебе, раптом що?

— Так, — відповіла вона. — Я вас радо… ой…

Майже три години вони летіли поперед вітру, а буря все наближалася і наближалася. Західне небо зробилося зеленим, тоді сірим, тоді чорним. Стіна чорних хмар громадилася позаду, каламутячись і беручись грудками, наче казан молока, надовго залишений на вогні. Тиріон і Копка спостерігали з переднього чардака, притулившись до носової подоби і тримаючись за руки; там вони опинилися, розважливо забравшись зі шляху капітана та жеглярів.

Попередній шторм був захопливий, паморочний, п’янкий; він налетів зненацька, а коли полетів, то лишив по собі відчуття оновлення, свіжості, чистоти. Цей одразу здався їм інакшим, і капітанові теж. Він наказав перекласти на північ та північний схід — хотів спробувати прибрати корабель з дороги шторму. Та його зусилля виявилися марні — надто величезна починалася буря. Море навколо забуяло хвилями, завив і заверещав вітер. «Смердючий шафар» злітав угору і падав униз; хвилі розбивалися на його коробі. Позаду з неба штрикали у море блискавиці — сліпучі лілові танцюристки, що виплітали на небі павучий візерунок свого танку. За ними услід прийшов і грім.

— Отепер вже час ховатися.

Тиріон узяв Копку попід лікоть і повів донизу. Там саме божеволіли з переляку Хрум та Купка. Пес гавкав і ніяк не міг зупинитися; коли Тиріон увійшов, собака збив його додолу. Тим часом свиня гидила усюди, де бачила. Тиріон спробував прибрати, де зумів, поки Копка намагалася заспокоїти тварин. Потім вони прив’язали чи запхали по кутках усе, що лежало вільно.