Слава ЗСУ!

Станіс подарував їй життя останніх залізняків. Та справжнього милосердя вона в ньому не відчувала. Станіс Баратеон був рішучий понад усякий сумнів. Мужності йому теж не бракувало. Люди розповідали про його справедливість… а що чинив він її суворою і тяжкою рукою — то саме до такої справедливості Ашу Грейджой привчило життя на Залізних островах. Хай там як, приязні до цього короля вона в собі знайти не зуміла. Глибоко посаджені очі Станіса завжди мружилися у підозрі; під поверхнею цих синіх озер буяла холодна лють. Її життя для нього не важило геть нічого — вона була йому лише заручницею, полонянкою, здобиччю, яку він показував півночі на знак перемоги над залізянами.

«То й дурень.» Якщо вона хоч щось тямить у північанах, перемога над жінкою не справить на них жодного враження. Цінність її як заручниці теж була меншою за ніщо. Зараз на островах правив її дядько, а Воронячому Окові було байдуже, жива вона чи мертва. Не байдуже, мабуть, було хіба що старому каліці, якого Еурон нав’язав їй за чоловіка; але Ерік Бий-Залізо навіть не мав удосталь грошей, щоб її викупити.

Втім, пояснювати це Станісові Баратеону було марною справою. Його, здавалося, ображала вже сама її стать. Вона знала, що чоловіки з зелених земель полюбляють жінок милих, м’яких мовою та норовом, у шовках, а не в кольчугах на вивареній шкірі з метальними топірцями у кожній руці. Але коротке знайомство з королем у Жбирі-в-Пущі показало, що і в сукні вона б навряд припала йому до смаку. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною та сумирною пані Сивіллою, Станіс поводився чемно та розважливо, але почувався вочевидь тривожно і збентежено. Цей південський король здався їй одним із тих чоловіків, для яких жінки — геть інше плем’я, чуже і неосяжне розумом, наче велетні, чугайстри чи діти лісу. На Ведмедицю він так само — без винятку — скреготів зубами.

Казали, що на всьому світі Станіс дослухається лише до однієї жінки — тієї, яку залишив на Стіні.

— Краще б вона була з нами, — зізнався потай пан Юстин Масей, білявий лицар, що справляв уряд обозного. — Коли востаннє ми ходили в битву без пані Мелісандри — то було на Чорноводі — на нас наскочила примара князя Ренлі й потопила половину нашого війська у затоці.

— Востаннє? — перепитала Аша. — То вона була і при Жбирі? Чогось я її не помітила.

— Та то хіба битва була? — посміхнувся пан Юстин. — Ви, залізняки, билися відважно, нічого не скажу, але ж ми переважали вас числом і застукали зненацька. А Зимосіч знатиме про наш прихід. І Руз Болтон має не менше війська, ніж ми.

«Коли не більше» — подумала Аша. Навіть бранці мають вуха; вона чула всі балачки у Жбирі-в-Пущі, поки король Станіс та його воєводи обговорювали похід. Пан Юстин заперечував проти нього від самого початку — разом з багатьма лицарями та панами, що прийшли зі Станісом з півдня. Але вовки наполягали, що Руза Болтона не можна терпіти в Зимосічі, а Недову дівчинку треба врятувати з пазурів його байстрюка. Про це казали Морган Лиділ, Брандон Норей, Великий Цеберник Вуль, Кремінці, навіть Ведмедиця.

— П’ять сотень верст від Жбиру до Зимосічі! — казав Артос Кремінець тієї ночі, коли у довгій палаті Галбарта Гловера аж палала вогнем суперечка. — І це ще навпростець, летом крука!

— Далеченька виправа, — відповідав лицар на ймення Корліс Шеляг.

— Та не така вже і далека, — заперечував пан Годрі, дебелий лицар, якого інші кликали Велетнева Смерть. — Ми ж дісталися аж сюди. Господь Світла пропалить і освітить нам стежку.

— А коли ми дістанемося Зимосічі, тоді що? — запитав Юстин Масей. — Два мури з ровом між ними, внутрішній — у сотню стоп заввишки. Болтон і не подумає вийти у поле нам назустріч, а ми не маємо сили облягати його в замку.

— Не забуваймо, що до нас приєднає потугу Арнольф Карстарк, — нагадав Гарвуд Зруб. — І Морз Умбер теж. На нашому боці стоятиме північан не менше, ніж на Болтоновому. А ліси на північ від замку густі й розлогі. Набудуємо собі гуляй-городів, таранів…

«І тисячами загинете у приступі» — подумала Аша.

— Чи не краще перезимувати тут? — спитав князь Горострук.

— Тут?! Перезимувати?! — зревів Великий Цеберник. — Скільки, гадаєш, Галбарт Гловер відклав харчів для людей та худоби?

Далі пан Річард Горп, лицар з понівеченим обличчям і метеликами «мертва голова» на вапенроку, обернувся до Станіса і мовив:

— Брат вашої милості, коли ласка…

Але король негайно перервав його.

— Ми всі знаємо, що зробив би мій брат. Роберт ринув би чвалом, самотуж, просто до брами Зимосічі, розтрощив би її келепом і увірвався крізь руїни досередини, де вхекав би Руза Болтона лівицею, а Байстрюка — правицею.