Слава ЗСУ!

Але Станісові того було мало.

— Еге ж, поділився солониною та пшоном і кинув кілька чорних ганчірок спину прикрити. Ганчірок, які дичаки здерли б із ваших трупів, якби я не прийшов на північ.

Джон не зважив на докори короля.

— Я дав вам хуражу для коней, а коли скінчу відбудовувати сходи, то дам будівників для відновлення Ніч-Крому. Я навіть погодився на ваш задум оселити дичаків у Дарунку, котрий було віддано Нічній Варті на віки вічні.

— Ти підсунув мені розорену пустку, а замків, якими я маю винагороджувати своє значкове панство, не віддаєш!

— Ті замки збудувала Нічна Варта…

— І Нічна Варта їх покинула!

— …задля захисту Стіни, — уперто скінчив Джон, — а не для винагородження південських панів. Камені тих фортець скріплені кров’ю та кістками моїх давно померлих присяжних братів. Я не можу віддати їх вам.

— Не можеш чи не хочеш? — Жили на шиї короля випнулися різкі, наче леза мечів. — Навзамін я запропонував тобі ім’я.

— Я вже маю ім’я, ваша милосте.

— Сніговій. Чи буває ім’я більш лиховісне, а надто зараз? — Станіс торкнувся руків’я меча. — Та за кого ти себе маєш?

— За вартового на мурах. За меча у пітьмі.

— Не тицяй мені в очі вашими обітницями! — Станіс видобув меча, котрого звав Світлоносцем. — Осьде твій меч у пітьмі. — Світло бігло клинком туди й сюди, червоне, жовтогаряче, золоте, змальовуючи обличчя короля різкими яскравими барвами. — Це має бачити навіть зелений хлопчина. Чи ти сліпий?

— Ні, володарю. Я згоден, що у замках мають стояти залоги…

— Шмаркач-воєвода згоден. Яке щастя.

— …але залоги Нічної Варти.

— Для цього ти не маєш людей.

— То дайте мені людей, пане королю. Я приставлю до кожного покинутого замку свою старшину — гартованих ватажків, котрі знають Стіну і край за нею, а ще зуміють вижити тієї зими, яка насувається. Навзамін усього, що ми вам дали, ви дасте мені людей для замкових залог. Списників, арбалетників, зелених новачків. Я навіть візьму ваших хворих та поранених.

Станіс витріщився на нього, наче не вірячи вухам, потім гавкнув коротким смішком.

— А ти зухвалий, Сніговію, мушу визнати. Але якщо гадаєш, ніби мої люди отак легко повдягають чорне, то ти з’їхав з глузду.

— Хай вдягають, що хочуть, аби корилися моїй старшині, як вашій власній.

Проте король стояв непохитно.

— Мені служать лицарі та вельможі, пагони старих і шляхетних домів, звиклих до шани та честі. Гадаєш, вони служитимуть під проводом лісокрадів, рільників та горлорізів?

«Або байстрюків… так, пане королю?»

— Ваш власний Правиця — колишній перемитник.

— Так. Колишній. І за його колишні діяння я вкоротив йому пальці. Кажуть, ти, Снігу-воєводо — дев’ятсот дев’яносто восьмий очільник Нічної Варти. Як гадаєш, що мені скаже про ці замки дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Чи не зробить його поступливішим вигляд твоєї голови на шпичаку? — Король поклав яскравого клинка на мапу вздовж малюнку Стіни; криця заблищала, наче сонячна доріжка на воді. — Ти є князем-воєводою з мого дозволу та ласки. Диви мені — не забувай.

— Я є князем-воєводою, бо мене обрали мої брати.

Іноді вранці Джон Сніговій прокидався і сам не вірив собі, вважаючи усе, що відбулося, за божевільний сон. «Це як одягти новий одяг, — казав йому Сем. — Спершу якось чудернацько, а потім підлаштується до тебе — і стає ловко та зручно.»

— Алісер Терен скаржиться на спосіб твого обрання, і мушу визнати, його скарги небезпідставні. — Мапа лежала між ними, наче бойовисько, всотуючи кольори осяйного меча. — Рахунок складав сліпий, а допомагав йому твій жирний друг. Що до Слинта, він звинувачує тебе у перебіжництві.

«А й справді, хто знає про перебіжництво більше, ніж Слинт?»

— Перебіжчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а пізніше зрадив би без слів. Мій батько завжди називав вас справедливою людиною.

«Справедливий, але й суворий далеко понад міру» — так насправді казав князь Едард, проте Джон завважив за розумніше приховати частину правди.

— Князь Едард не був мені другом, але й позбавлений розуму теж не був. От він якраз віддав би мені ці замки.

«Ніколи.»

— Не можу судити про те, що зробив би мій батько. Але я склав присягу, ваша милосте. Стіна тепер моя.

— Наразі так. Побачимо, як міцно ти її триматимеш. — Станіс тицьнув на Джона пальцем. — Гаразд, якщо ті руїни так багато для тебе важать, залиш їх собі. Але обіцяю: якщо котрась лишиться порожня наприкінці року, я заберу її з твого дозволу або без нього. А якщо хоч одна потрапить до рук ворога, слідом заберу і твою голову. Тепер іди собі.