Слава ЗСУ!

— Вітаю, пане Акселю.

— Вітаю, воєводо Сніговію.

Флорент був кремезний та опецькуватий, мав короткі ноги та груди барилом. Цупка стерня вкривала його щоки та щелепи, ще довша витикалася з вух та ніздрів.

— Оце мої вірні лицарі, — мовила далі королева Селиса. — Пан Нарберт, пан Бенефон, пан Брус, пан Патрек, пан Дорден, пан Малегорн, пан Ламберт, пан Перкін.

Кожен достойник вклонявся, коли казали його ім’я. Блазня королева назвати не зізволила, та коров’ячі дзвіночки на рогатій шапці й строкаті візерунки, наколоті на щоках, не дозволяли сплутати його ні з ким. «Пістрявчик.» У листах Котера Пайка згадувалося і про нього; Пайк писав, що блазень — недолугий розумом.

Наступною королева вказала ще на одну незвичну постать свого супроводу: довготелесого кощавого чоловіка, чималий зріст якого підкреслювала чужинська триповерхова шапка з лілової повсті.

— А тут у нас вельмишановний Тихо Несторіс, посланець Залізного Банку Браавосу, надісланий на перемови з його милістю королем Станісом.

Заморський пеняжнин поштиво зняв шапку і низько, вишукано вклонився.

— Дозвольте, пане князю-воєводо, подякувати вам та вашій братії за чудову гостинність.

Він розмовляв посполитою мовою майже бездоганно, лише з найлегшим натяком на чужинську вимову. На півстопи вищий за Джона, браавосець мав чудернацьку борідку — тонку, наче мотузка — що витикалася з підборіддя і спадала майже до пояса. Вдягнений він був у ошатний темно-ліловий каптан, обшитий горностаєм. Високий жорсткий комір облямовував вузьке обличчя.

— Маю надію, наша присутність не надто вас обтяжить.

— Зовсім ні, шановний пане. Щиро вітаю в замку.

«Щиріше, ніж цю королеву, правду сказати.» Котер Пайк заздалегідь прислав крука повідомити про прибуття банкіра, і відтоді Джона Сніговія не полишали пов’язані з ним роздуми.

Джон знову обернувся до королеви.

— Вашій милості приготували королівські покої у Король-Башті. На час, який ви забажаєте перебути серед нас. Ось наш великий шафар, Бовен Марш. Він знайде помешкання для вашого почту.

— Красно дякую за гостинність. — Королева вимовляла чемні слова, та проказувала ними дуже красномовно: «Такий твій обов’язок, куди подінешся; сподіваюся, твої помешкання мене вдовольнять». — Ми не сидітимемо тут надто довго — хіба що кілька днів. Маємо намір вирушити до нашого нового стольця у Ніч-Кромі, щойно перепочинемо. Нам випав доволі тяжкий та втомний шлях зі Східної Варти.

— Воля вашої милості, — відповів Джон. — Певно, ви змерзли та зголодніли. У нашій трапезній на вас чекає гаряча страва.

— Пречудово. — Королева роззирнулася дворищем. — Та спершу ми б хотіли порадитися з пані Мелісандрою.

— Певна річ, ваша милосте. Її помешкання теж розташовані у Король-Башті. Прошу сюди.

Королева Селиса кивнула, узяла доньку за руку і дозволила провести себе зі стайні. Пан Аксель, браавоський лихвар та решта почту посунули слідом, наче каченята у вовні та хутрі.

— Ваша милість мають знати, — мовив Джон Сніговій. — Будівничі зробили все можливе, щоб приготувати Ніч-Кром до прибуття вашої високої особи… та все ж велика його частина лежить у руїнах. Це чималий замок, найбільший на Стіні, і відновили ми його лише почасти. Наразі вам, напевне, було б зручніше у Східній-Варті-біля-Моря…

Королева Селиса пирхнула.

— Годі вже з нас тієї Східної Варти! Нам у ній не до смаку. Королева має бути господинею під своїм дахом. А вашого Котера Пайка ми вважаємо нечемою, лихословом, задиракою та жмикрутом!

«Якби ж ти знала, як тебе величає Котер…»

— Прикро чути. І все ж боюся, чи не гірше вашій милості смакуватимуть злигодні Ніч-Крому. Ми говоримо про фортецю, не про палац. Похмуре, холодне місце. Східна Варта, принаймні…

— У Східній Варті небезпечно! — Королева поклала руку на плече доньки. — Ось законна спадкоємиця нашого короля. Свого часу Ширена сидітиме на Залізному Престолі й правитиме Семицарством. Її треба вберегти від усякого лиха, а саме на Східну Варту лихо чатує першим. Цей Ніч-Кром обрав нашим стольцем мій ясновельможний чоловік. Саме там ми і житимемо. Ми…

З-за погорілої шкаралупи Воєводської Вежі виникла неймовірного зросту тінь. Принцеса Ширена верескнула, троє королевиних лицарів зойкнули у лад із нею. Ще один скрикнув: «Бережи нас, Седмице!», з несподіванки геть викинувши з голови свого нового червоного бога.

— Не бійтеся, — поспіхом заспокоїв їх Джон. — Небезпеки вашій милості немає. Це Вун-Вун.

— Вун Вег Вун Дар Вун, — зарокотів велетнів голос, наче камінь загуркотів зі скелястого схилу.

Велетень став на коліна перед почтом, та навіть на колінах височів над головами.