Слава ЗСУ!

Сліпа дівчинка перекотилася набік, сіла, підстрибнула на ноги, витяглася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям плаский мішок на призьбі холодного каменю; прокидалася вона на ньому завжди затерпла і скоцюблена. Дівчинка рушила до балії з водою на малих босих ніжках, вкритих мозолями — тиха, як тінь, — плеснула прохолодною водою в обличчя, витерлася рушником. «Пан Грегор, — подумала вона. — Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Її вранішня молитва. Так чи ні? «Ні, — подумала вона. — Не моя. Бо я ж ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, винюхає їхній страх і скуштує їхньої крові. Настане такий день.»

Вона знайшла купку спіднього, понюхала, чи досить воно свіже, і нап’яла у пітьмі. Її служницька одежина — довга сорочка нефарбованої вовни, грубого плетіння, колюча — висіла там, де вона її залишила. Дівчинка зісмикнула сорочку та натягла через голову одним зграбним, добре вивченим рухом. Останніми вона вдягла шкарпетки — одну білу, одну чорну. Чорна мала згори шиту обвідку, а біла — ні; так дівчинка розрізняла, на яку ногу їх вдягати. Ноги її, хай кощаві, стали міцні, пружні й щодня довшали. Дівчинку це тішило — водотанцівниці потрібні справні довгі ноги. Бета-сліпиця не була водотанцівницею, та не лишатися ж їй Бетою навіки.

Вона знала дорогу до кухні, але ніс довів би її туди, навіть якби і не знала. «Гострий перець до смаженої риби, — вирішила вона, понюхавши у проході, — ще й теплий хліб з Умминої пічки.» Почувши пахощі, гучно забурчав живіт. М’ясо, з’їдене уві сні, не живило її тіло — про це вона дізналася вже давно.

Поснідала дівчинка рибою, хрустко засмаженою в перченій олії — гарячою, аж обпікала пальці. Рештки олії вона зібрала окрайцем хліба, відірваним від вранішньої Умминої паляниці, а запила їжу кухлем розведеного водою вина, всотуючи смаки та пахощі, відчуваючи шорстку скоринку під пальцями, слизькість олії, укуси гострого перцю, що втрапляв до незагоєної подряпини ззовні долоні. «Чуй, нюхай, мацай, куштуй, — нагадала вона собі. — Є багато способів спізнати світ, коли нічого не бачиш.»

Хтось увійшов до помешкання позаду неї — тихо, мов миша, у м’яких підбитих капцях. Дівчинка роздула ніздрі. «Лагідний старий.» Чоловіки пахкотіли інакше від жінок, а ще у повітрі відчувався легкий натяк на помаранч. Жрець полюбляв жувати помаранчеве лушпиння для підсолодження подиху, коли міг його дістати.

— То хто ж ти цього ранку? — почула вона його запитання. Жрець сів на чолі столу; «цок-цок», почула вона, потім тихий хрускіт. «Яєчко собі розбив.»

— Ніхто, — відповіла вона.

— Брехня. Я тебе знаю. Ти ота сліпа дівчинка-жебрачка.

— Бета.

Вона колись знала одну Бету — ще в Зимосічі, коли її саму ще звали Ар’єю Старк. Може, тому і вибрала собі це ім’я. А може, з-за прізвиська «Бета-кебета», яке сама собі вигадала за хист, з яким долала негаразди сліпого життя.

— Бідолашна дитина, — мовив лагідний чоловік. — Чи не хочеш повернути собі очі? Лише попрохай, і знову бачитимеш ними.

Те саме питання він ставив щоранку.

— Може, назавтра схочу. Але не сьогодні.

Її обличчя лишалося водою — все ховало, нічого не відкривало.

— Як забажаєш. — Вона чула, як він чистить яйце, тоді тоненько і сріблясто дзеленькає ложечкою для солі. Яйця він полюбляв добре присоленими. — То куди ж моя бідолашна сліпиця ходила жебрати минулого вечора?

— До корчми «У зеленого вугра».

— І які ж три речі ти взнала, котрих не знала, коли залишала нас?

— Дож досі хворіє.

— Це не новина. Дож хворів учора, і завтра теж хворітиме.

— Або помре.

— Коли помре, то таки буде нова річ.

«Коли помре, то почнеться обрання, і з піхов вилетять клинки.» Так воно бувало у Браавосі. На Вестеросі престол мертвого короля успадковував його найстарший син, але браавосці не мали королів.

— Новим дожем стане Тормо Фрегар.

— Це так кажуть у корчмі «У зеленого вугра»?

— Так.

Лагідний чоловік відкусив шматочок яйця. Дівчинка почула, як він жує. З набитим ротом лагідний чоловік ніколи не розмовляв, тому сказав, коли проковтнув:

— Дехто каже, що мудрість у вині. Такі люди — йолопи. Іншими корчмами ходять плітки про інші імена, не сумнівайся. — Він знову відкусив від яйця, прожував, ковтнув. — Які три речі ти справді знаєш? Котрих не знала раніше?

— Я знаю насправді, що є люди, які впевнено кажуть, буцімто новим дожем стане Тормо Фрегар, — відповіла вона. — П’яні люди.

— Отак краще. А що ти знаєш іще?

«У річковому краї на Вестеросі засніжило» — мало не сказала дівчинка. Але він би тоді спитав, звідки вона дізналася, і відповідь йому навряд чи сподобалася б. Дівчинка вкусила губу, пригадуючи минулий вечір.