Слава ЗСУ!

Князь Титос зіп’явся на ноги.

— Чи не зробите мені честь повечеряти за моїм столом?

— Іншим разом, пане князю. — Замок голодував; не личило Хайме забирати вбогий харч з заморених ротів. — Не можу баритися, Водоплин чекає.

— Водоплин? Чи Король-Берег?

— Обидва.

Князь Титос не зробив спроби відмовити Хайме від його наміру, лише додав:

— Гостер буде готовий вирушити за годину.

Так і сталося. Хлопець зустрів Хайме коло стайні; на плече він закинув згорток постелі, під пахву запхав оберемок сувоїв. Років йому було не більше шістнадцяти, але зростом він вже переганяв татка. Мало не сажінь довгих ніг, суглобів та ліктів — незграбний цибатий хлопчина з непокірно завихореним чубом.

— Пане Регіментарю… я ваш заручник, Гостер. Зазвичай мене кличуть Госом, — вишкірився він.

«Він гадає, ми тут зібралися дружнім товариством на веселу розвагу?»

— Перепрошую, хто саме кличе?

— Приятелі. Брати.

— Я тобі не приятель і аж ніяк не брат.

Вишкір зник з хлопцевого обличчя. Хайме обернувся до князя Титоса.

— Не бажаю, мосьпане, лишити між нами бодай найменше непорозуміння. Князь Берік Дондаріон, Торос Мирійський, Сандор Клеган, Брінден Таллі, ота жінка Серце-Камінь… усі вони — розбійники та бунтівники, вороги короля і його вірних підданих. Якщо я дізнаюся, що ви або хтось із ваших ховає їх, захищає чи хай як допомагає — анітрохи не завагаюся прислати вам голову вашого сина. Маю надію, ви це добре затямили. А заразом і те, що я не Риман Фрей.

— Авжеж. — Рештки тепла зникли з обличчя князя Чорноліса. — Я знаю, з ким маю справу. З Крулерізом.

— От і добре. — Хайме сів у сідло і розвернув Гонора до воріт. — Бажаю вам багатого врожаю і радощів королівського миру.

Їхати було недалечко. Ззовні Крукоберегу, за межами досяжності доброго арбалета, на нього чекав князь Джонос Бракен — на броньованому огирі у кольчузі та бляхах, з сірим шоломом на голові, увінчаним гребенем кінської волосіні.

— Побачив, як знімали лютововчий прапор, — пояснив він свою присутність, коли Хайме наблизився. — То справу зроблено?

— Зроблено і скінчено. Їдьте додому засівати лани.

Князь Бракен підняв забороло.

— Сподіваюся, тепер я маю засівати більше ланів, ніж коли ви рушали до замку?

— Горбик, Дрівопліт, Бортянка з усіма пасіками. — Хайме весь час забував щось одне. — Ой, ще Самострільний Гребінь.

— Млин! — мовив Бракен. — Мені треба млин.

— Княж-Млин віднині ваш.

Князь Джонос пирхнув.

— Нехай. Наразі годиться. А там подивимося. — Він вказав на Гостера Чорноліса, що їхав позаду поруч із Пеком. — Оце те, що він вам віддав за заручника? Вас обвели круг пальця, мосьпане. Це слабак, водичка замість крові. Зросту в ньому чимало, та будь-яка з моїх дівчат переломить його, наче суху лозину.

— Скільки ж ви маєте доньок, пане князю? — запитав Хайме.

— П’ятьох. Двох від першої дружини і трьох від третьої, — відповів Бракен і негайно, але запізно, зрозумів, що ляпнув зайвого.

— Пришліть одну з них до двору. Вона матиме честь служити особисто королеві-намісниці.

Коли Бракен усвідомив тяжкий зміст сказаного, то потемнів обличчям.

— Отакою монетою ви платите за дружбу Камінного Заплоту?

— Служити в почті королеви — то велика честь, — нагадав Хайме його вельможності. — Майте ласку подбати, щоб ваша дівчинка це затямила. Ми чекатимемо на неї до кінця року.

Відповіді князя Бракена він не чекав, натомість злегка торкнувся боків Гонора золотими острогами і пустив його ристю геть. Кіннота вишикувалася і рушила слідом, плескаючи прапорами. Невдовзі замок і табір зникли позаду в хмарі пилу, здійнятій копитами.

Дорогою до Крукоберегу їх не турбували ані розбійники, ані вовки, тому Хайме вирішив повернутися іншим шляхом — з ласки божої, на ньому він міг здибати Чорноструга чи звабити Беріка Дондаріона на нерозсудливий напад.

Поки загін просувався уздовж Вдовиної Води, день потроху добіг кінця. Хайме викликав наперед свого заручника і спитав, де шукати найближчого броду. Хлопець відвів їх туди; поки валка вершників плюхала мілкою водою, сонце вже сідало між двох порослих травою пагорбів.

— Цицьки, — мовив Гостер Чорноліс.

Хайме пригадав мапу князя Бракена.

— Між тими горбами має лежати село.

— Авжеж, — підтвердив юнак. — Грошодуб.

— То й отаборимося там на ніч.

Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони могли щось знати про пана Бріндена чи розбійників.

— Князь Джонос начебто казав, чиї це цицьки, — пригадав Хайме, їдучи поряд з Чорнолісовим хлопцем у напрямку пагорбів, що швидко темнішали, та останніх променів сонця. — Здається, Бракени звуть їх одним ім’ям, а Чорноліси іншим.