Слава ЗСУ!

Царську ходу очолював довбиш при великому тулумбасі — розганяти юрбу з вулиць. Між його гучними ударами голомозий ражак у довгому каптані, розшитому налощеними мідними бляхами, волав натовпові, щоб той розступився.

«БОМ-М-М!»

— Вони йдуть!

«БОМ-М-М!»

— Дайте дорогу!

«БОМ-М-М!»

— Дорогу цариці!

«БОМ-М-М!»

— Дорогу цареві!

Позаду тулумбасу по чотири у ряд крокували Мідні Звірі. Хтось мав при собі короткі кийки, хтось — довгі ратища; всі були вбрані у плетені плахти, шкіряні сандалі та картаті киреї, зшиті з різнокольорових клаптиків у подобі барвистої цегли Меєрину. Личини виблискували на сонці: вепри та бугаї, яструби та чаплі; леви, тигри й ведмеді; змії з розгалуженими язиками та огидні страшні василіски.

Могутній Бельвас, який не плекав прихильності до коней, тупав попереду в своїй жилетці з нютами, на кожному кроці трусячи брунатним пошрамованим черевом. За ним їхали верхи Іррі та Джихікі разом з Агго та Рахаро, далі — Резнак у різьблених ношах-кріслі з навісом од сонця. Пан Барістан Селмі їхав при боці Дані, сліпучо виблискуючи обладунками; з його плечей струменіло довге корзно — біле, наче суха кістка. На лівиці старий лицар віз великого білого щита. Трохи далі у почті рухався Квентин Мартел, дорнійський князь, і двоє його супутників.

Валка повільно просувалася довгою цегляною вулицею.

«БОМ-М-М!»

— Вони йдуть!

«БОМ-М-М!»

— Наша цариця! Наш цар!

«БОМ-М-М!»

— Дайте дорогу!

Дані чула, як позаду сперечаються її служниці. Незгода виникла щодо того, хто переможе у вирішальному двобої дня. Джихікі віддавала першість велетенському Гогорові, схожому радше на бугая, ніж на людину — аж до спижевого кільця у носі. Іррі ж наполягала, що велетень не переживе зустрічі з убивчим телепнем у руці Белакво Костолама. «Та ж мої служниці — дотракійки, — сказала собі Дані. — Чому я дивуюся? Смерть їде поруч з кожним халазаром.» На її весіллі з халом Дрого мерехтіли арахи і гинули люди, поки інші люди пили і парувалися. Серед коневладців життя і смерть завжди ходили поруч; вважалося, що шлюб не буде поблагословлено, якщо його не окропити кров’ю. Її новий шлюб скоро потоне у крові — чого-чого, а благословення йому не бракуватиме.

«БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М» — налітали один за одним удари тулумбасу, дедалі швидше й швидше, зненацька вже сердито і нетерпляче. Пан Барістан витяг меча, коли валка раптом зупинилася між рожево-білою пірамідою дому Пахл і зелено-чорною дому Наккан.

Дані обернулася і спитала:

— Чому ми зупинилися?

Гіздахр підвівся на ноги.

— Шлях загороджено.

Просто поперек шляху валялися перевернуті ноші — один з їхніх носильників зомлів од спеки і впав на цегляну бруківку.

— Допоможіть йому! — наказала Дані. — Приберіть з вулиці, щоб не затоптали, дайте їжі та питва. Він так виглядає, наче не їв зо два тижні.

Пан Барістан занепокоєно роззирнувся на обидва боки. На терасах виднілися гіскарські обличчя, а з них униз дивилися холодні очі без краплі співчуття.

— Ваша милосте… не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини Гарпії…

— …сидять приборкані! — оголосив Гіздахр зо’Лорак. — Навіщо їм намагатися зашкодити моїй цариці, яка узяла мене за царя і чоловіка? Та допоможіть вже цій людині! Моя люба цариця наказує!

Він узяв Дані за руку та посміхнувся.

Мідні Звірі виконали наказ. Дані дивилася, як вони клопочуться.

— Перш ніж я прийшла сюди, ті носильники були рабами. Я їх звільнила. Але від того ноші легшими не зробилися.

— Не зробилися, — погодився Гіздахр, — але тепер носіям платять за вагу, яку вони тягнуть на собі. Перед вашою з’явою над отим бідолахою стояв би наглядач і батогом дер би йому шкуру з хребта. Натомість йому надають допомогу.

І це була правда. Мідний Звір у личині вепра саме простягав тягоноші міх з водою.

— Мабуть, треба радіти хоч невеличким перемогам, — мовила цариця.

— Один крок, другий, і ось ми вже біжимо. Разом ми розбудуємо новий Меєрин. — Вулиця попереду нарешті розчистилася. — То продовжимо шлях?

Що їй лишалося, крім покірно кивнути? «Один крок, другий… але куди саме я прямую?»

При брамі Дазнакової ями стояли, зчепившись у двобої на смерть, двоє величезних спижевих воїнів. Один тримав у руці меча, інший — сокиру; майстер зобразив їх у мить, коли вони вбивали одне одного, власними клинками та тілами утворивши високу круту арку над людськими головами.

«Мистецтво смерті» — подумала Дані. Вона багато разів бачила бійцівські ями зі своєї тераси — менші цяткували обличчя Меєрину, мов віспяне ряботиння, більші скидалися на мокрі червоні виразки. Але жодна не могла рівнятися з цією. Могутній Бельвас та пан Барістан стали пообіч від неї та її ясновельможного чоловіка; разом вони подолали спижевих велетнів і опинилися нагорі великої цегляної чаші, оточеної численними лавами, що збігали униз колами різних кольорів.