Слава ЗСУ!

«Варг!»

А потім двоє звірів — вовк і лютововк — кинулися один на одного, і часу думати не лишилося. Світ звузився до зубів та пазурів; навколо літав сніг, а вони качалися, крутилися і дерли один одного. Інші вовки гарчали і клацали зубами, але в бійку не лізли. Його щелепи зімкнулися на щільно зваляному хутрі, вкритому памороззю, на лапі кощавій, наче суха палиця, але одноокий махнув пазурями йому по череві й вирвався на волю, а тоді відкотився і кинувся знову. Жовті ікла вчепилися у горлянку, але він струсив із себе свого старого сірого родича, ніби дрібного пацюка, кинувся слідом, збив із ніг. Двоє знову покотилися снігом, хвицяючись і гризучи один одного; боротьба тривала, аж поки обоє не окропили сніг кров’ю з розкошланих боків. Але нарешті старий одноокий вовк ліг долу і показав черево. Лютововк ще раз клацнув на нього зубами, понюхав дупу і задер над ним ногу.

Клацання, гарчання… і самиця з хвостом теж підкорилися волі прибульця. Зграя належала йому. Так само, як здобич.

Він пройшов від людини до людини, принюхуючись, і нарешті зупинився на найбільшій з них. Чоловік без обличчя стискав у руці чорне залізо; другої руки бракувало — вона була давно відірвана від зап’ястка, пеньок схований шкірою. З розпанаханої горлянки ліниво витікала густа кров. Лютововк сьорбнув трохи кривавої юшки, полизав сліпу руїну обличчя з подертими щоками та відгризеним носом, тоді занурив писок у шию і розірвав її одним рухом, жадібно ковтаючи клапті солодкого м’яса. Жодна плоть ще не смакувала йому так, як ця.

Покінчивши з одним убитим, він перейшов до наступного і теж з’їв найдобірніші його шматки. Круки дивилися на нього з дерев; мовчки сиділи вони, набурмосившись, на чорному гіллі, а навколо них тихо падав сніг. Решта вовків задовольнилася тим, що лишилося від нього: спершу старий самець, потім самиця, потім хвіст зграї. Тепер вони належали йому. Тепер вони були однією зграєю.

«Ні, — прошепотів хлопчик, — ми маємо іншу зграю. Хай Панночка померла, і Сірий Вітер, напевне, теж. Але ще є Кудлай, Німерія та Привид. Ти ж не забув Привида?»

Снігопад і бенкет вовків почали танути, блякнути. У обличчя вдарило тепло — втішне, наче материні поцілунки. «Вогонь, — подумав Бран, — дим.» Ніс смикнувся, відчувши пахощі м’яса, що смажилося над вогнем. А тоді ліс розповзся на клапті й зник; Бран знову опинився у довгій хаті, у своєму скаліченому тілі, витріщаючись на вогонь. Мейра Троск повертала над полум’ям шмат сирої червоної плоті, яка потроху чорніла, тріщала і плювалася.

— Саме вчасно! — мовила вона. Бран потер очі долонею і відповз до стіни, щоб сісти. — Мало не проспав вечерю. Розвідник знайшов свиню.

Позаду неї Ходор завзято дер зубами кавалок гарячого, зчорнілого над вогнем м’яса; кривавий з салом сік стікав йому в бороду, між пальців курилися цівочки диму.

— Ходор, — бурмотів він щоразу, як кусав, — ходор, ходор.

Меч його лежав поруч на земляній підлозі. Йоджен Троск пощипував свій кусень невеличкими шматочками, прожовував кожен разів із десять, перш ніж ковтнути.

«Виходить, розвідник добув свиню.» Холоднорукий стояв біля дверей з круком на руці; обидва витріщалися у вогонь. Відблиски вогнища підсвітили чотири чорні ока. «Він не їсть, — згадав Бран, — і боїться полум’я.»

— Ви казали не палити вогню, — нагадав він розвідникові.

— Стіни ховають світло. Та й світанок наближається. Скоро рушаємо в дорогу.

— Що сталося з людьми? Ворогами позаду нас?

— Вони вас не зачеплять.

— Хто вони були? Дичаки?

Мейра перевернула м’ясо, щоб спекти інший бік. Ходор жував і ковтав, ледве чутно бурмотів щасливим голосом. Лише Йоджен, здавалося, прислухався до розмови.

Холоднорукий повернув голову і важко втупився у Брана.

— То були вороги.

«Воїни Нічної Варти.»

— Ви їх убили. Ви з круками. Їхні обличчя були подерті, очі зникли.

Холоднорукий не заперечував.

— То були ваші брати! Я бачив. Вовки подерли їхній одяг, але все одно видно. Вони мали на собі чорні строї. Такі ж чорні, як ваші руки.

Холоднорукий нічого не відповів.

— Хто ви такий? Чому ви маєте чорні руки?

Розвідник роздивився свої долоні, наче раніше ніколи не бачив.

— Коли серце припиняє битися, кров людини стікає у його кінцівки, а там згущується і висихає. — Голос торохтів і клекотів у горлі, такий самий жорсткий та висохлий, як його господар. — Ступні та долоні пухнуть і чорніють, наче кров’янка. А решта тіла стає білою, як молоко.

Мейра Троск підвелася, тримаючи в руці сандолю, на зубах якої стирчав шматок паруючого м’яса.

— Покажіть нам обличчя.