Слава ЗСУ!

Що ж до Хайме…

Ні, вона не вірила, відмовлялася вірити. Хайме з’явиться, щойно дізнається про її благання. «Приїзди негайно, — написала вона йому. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Кайбурн божився, що лист неодмінно знайде її близнюка в річковому краю, де він перебував з військом. Але Кайбурн так і не повернувся. Хтозна — може, теж лежав мертвий, а голова стирчала на шпичці над брамою міського дитинця. А може, скнів у кам’яному мішку під Червоним Дитинцем, не встигнувши навіть надіслати її листи. Королева питала про нього разів сто, але наглядачки не казали ані слова. Все, що вона знала напевне — Хайме ще не прибув.

«Авжеж ні, — казала вона собі. — Але вже скоро. Щойно він приїде, верховний горобець і його посіпаки заспівають іншої.»

Серсея ненавиділа почуття безсилля і безпорадності. Вона погрожувала, але погрози стрічалися з кам’яними обличчями та глухими вухами. Вона наказувала, але на накази ніхто не зважав. Вона закликала до милосердя Матері, до природнього співчуття одних жінок до інших, але три септи, напевне, разом зі спокусами сього світу відкинули і власну жіночу природу, коли складали свої обітниці. Королева спробувала причарувати їх ласкою та привітним словом, покірно приймаючи нові випробування. Та септи були невблаганні. Вона пропонувала їм коштовні нагороди, послаблення майбутньої кари, золото, шану, посади при дворі. Та її обіцянки вони сприймали так само байдуже, як її погрози.

І ще вона молилася… о, як вона молилася! Вони вимагали від неї молитов, і вона корилася — сумирно відчитувала, скільки треба, ще й на колінах, мов пересічна вулична потіпаха, а не донька Скелі. Вона молилася про звільнення, про порятунок, про Хайме. Уголос королева благала богів про захист невинної жертви; мовчки закликала їх подарувати обвинникам раптову і болісну смерть. Вона молилася, доки не стерла коліна до сирого м’яса, доки язик не розпух у роті так, що трохи її не задушив. Усі молитви, яких її навчили ще дівчинкою, повернулися до Серсеї у келії, а за потреби вона вигадувала собі нові, закликаючи до Матері й до Діви, до Батька і до Воїна, до Стариці й до Коваля. Молилася вона навіть Морокові. «Коли на морі шторм, то кожен бог згодиться.» Але Седмиця небесна виявилася глухішою за своїх слуг земних. Серсея проказала їм усі слова, які знала, віддала усю пристрасть, яку мала в собі, віддала усе… крім хіба сліз. «Моїх сліз вони не побачать» — вирішила королева про себе.

Серсея ненавиділа почуватися слабкою. Якби боги подарували їй силу, що мав у руках Хайме і той п’яний бевзь Роберт, вона б сама собі облаштувала втечу. «О, якби ж мені меча і хисту володіти ним!» Вона мала серце воїна, та боги в своїй сліпій ненависті дали їй кволе тіло жінки. Наприпочатку королева пробувала опиратися, та септи подолали її числом — надто їх було багато, ще й дужіших, ніж здавалося на перший погляд. Всі до останньої виглядали бридкими старими шкириндами; але всі їхні молитви та відправи, старанне шкрябання підлоги та лупцювання послушниць дрючками зробили святих сестер зашкарублими, наче корені дерев.

До того ж вони не дозволяли їй перепочити. Удень чи вночі, коли королева заплющувала очі для сну, одна з її наглядачок миттю з’являлася будити її та вимагати сповіді гріхів. На Серсею поклали тяжкі звинувачення у перелюбстві, грішному зляганні, державній зраді, ба навіть убивстві — бо Озней Кіптюг зізнався, що задушив попереднього верховного септона за її наказом.

— Я прийшла почути розповідь про ваші злодійства, — гарчала септа Унела, трусячи королеву за плече.

Септа Моела розводилася, що спати королеві насправді не дають її тяжкі гріхи.

— Лише невинним даровано насолоду спокійного, нічим не стурбованого сну. Зізнайтеся у гріхах, і спатимете, наче новонароджене немовля.

Прокинутися і заснути, знову прокинутися і знову заснути… кожну ніч дерли на шматки жорстокі руки її мучительок, і кожна ніч була холоднішою та лютішою за попередню. Година сови, година вовка, година солов’я, схід місяця і захід місяця, світанок і сутінки… всі вони дибали повз неї, наче п’яні гульвіси з шинку додому. Яка нині година? Який день? Де вона знаходиться? Чи спить і бачить сон, а чи вже прокинулася? Ті уривки сну, які дозволялися королеві, перетворилися на гострі друзки і шматували їй розум на клапті. З кожним новим днем Серсея почувалася глухішою до світу, втрачала здоровий глузд, палала у виснажливій гарячці. Королева вже не тямила, скільки часу сидить ув’язнена у келії нагорі однієї з семи високих башт Великого Септу Баелора. «Я тут зістарюся й помру» — одного разу в відчаї подумала вона.