Слава ЗСУ!

— Робіть свою справу, — мовила вона.

Старша з двох сестер-мовчальниць узяла ножиці. То була досвідчена стригалька, жодних сумнівів — сестри часто обмивали трупи вельможного панства для повернення родичам і серед інших потрібних умінь мали знати, як підрізати бороди та волосся. Спершу Серсеї оголили голову; вона сиділа тихо, наче кам’яний бовван, поки клацали ножиці й золоті кучері падали на підлогу. В цій клятій келії королева не мала змогу належно їх порати, але навіть немитим і сплутаним її волосся сяяло, коли його торкалося сонце. «Моя корона, — подумала королева. — Вони забрали в мене іншу корону, а тепер крадуть і цю.» Коли все золото з її голови вже лежало купами навколо ніг, одна з послушниць намилила їй голову, і сестра-мовчальниця зішкребла рештки бритвою.

Серсея сподівалася, що на тім глум скінчиться… але помилилася.

— Скидайте сорочку, ваша милосте, — наказала септа Унела.

— Сорочку? — перепитала королева. — Навіщо?

— Божим стригалям наказано зняти з вас усе волосся.

«Стригалям? — люто подумала вона. — Зняти? Як вовну з вівці?» Але зісмикнула сорочку через голову і жбурнула на підлогу.

— Чиніть як знаєте!

І знову було мило, тепла вода та бритва. Наступним їй видалили волосся під пахвами, тоді на ногах… і нарешті золотий пух, що вкривав її потаємний горбик. Коли сестра-мовчальниця вповзла їй між ніг з бритвою, Серсея мимоволі пригадала ті часи, коли замість неї там лежав Хайме — всипав цілунками її розведені стегна, змушував мокріти і стогнати. Його цілунки були завжди теплі. Поцілунок бритви — холодний, як лід.

Коли вони скінчили, королева лишилася голою та беззахисною, як найпересічніша з жінок. «Не лишили ані волосини, щоб сховати сором.» Тихий та гіркий смішок зірвався у неї з вуст.

— Ваша милість вбачають у своєму становищі щось кумедне? — запитала септа Сколера.

— Аж ніяк, септо, — відповіла Серсея. «Та одного дня я накажу видерти тобі язика гарячими обценьками. Ото справді буде кумедно.»

Одна з послушниць принесла рясу — м’яку, білу, з тих, що носили септи. Нею королева мала прикрити тіло, поки спускатиметься сходами у башті та проминатиме септ, щоб позбавити зустрічних вірян і служителів Седмиці споглядання оголеної плоті. «Рятуйте нас, Семеро, від цих бридких лицемірів!»

— Чи дозволять мені хоч пару сандалів? — запитала вона. — Вулиці страшенно брудні.

— Не брудніші за ваші гріхи, — відповіла септа Моела. — Їхня пресвятість особливо підкреслили, щоб ви показали себе такою, якою вас створили боги. Чи мали ви на ногах сандалі, коли виходили з черева пані матері?

— Ні, — мусила відповісти королева.

— Ось вам і відповідь.

Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсея щільніше загорнулася у рясу, вдячна за її тепло, і мовила:

— То ходімо.

Її син чекав на неї на іншому кінці міста. Що раніше вона виступить у свій похід, то скоріше його побачить.

Шорсткий камінь сходинок дряпав їй п’яти, коли Серсея Ланістер починала свій спуск. Вона прибула до Баелорового Септу королевою у розкішних ношах. А залишала його босоніж, з поголеною головою. «І все ж я його залишаю. Це єдине, що важить сьогодні.»

Дзвони на дзвіницях вже співали, закликаючи місто засвідчити її ганьбу. Великий Септ Баелора був напхом напханий вірянами, що прийшли заради вранішньої служби. Їхні молитви бриніли луною попід банею над їхніми головами, та коли з’явилася королева з почтом, впала раптова тиша, і тисяча очей обернулася до неї. Очі увіп’ялися у неї, проводили проходом повз місце, де колись спочивав батько по своїй наглій смерті. Серсея проминула глядачів, не обернувшись ані ліворуч, ані праворуч. Її босі ноги гучно ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі кожен погляд — і погляди Седмиці з-за її вівтарів теж.

У Світличній Палаті її з’яви чекало з тузінь Синів Воїна. Спинами їхніми спадали веселкові корзна, кришталі на глухих шоломах мерехтіли у світлі лампад. За обладунки їм правили сріблясті бляхи, начищені до дзеркального блиску, та під ними — королева знала — кожен носив волосяну верету. Гострі клиноподібні щити несли на собі один і той самий знак — кришталевий меч, що сяяв у пітьмі. Стародавній знак тих, кого простолюддя кликало Мечами.

Їхній очільник став перед нею на коліно.

— Ваша милість, певно, мене пригадають. Я звуся Теоданом Трударем. Їхня висока пресвятість доручили мені очолити ваш супровід. Ми з моїми братами безпечно проведемо вас містом.

Серсея ковзнула очима по обличчях чоловіків попереду себе. І знайшла, кого шукала — Ланселя, свого брата у перших, сина пана Кевана, що колись клявся їй у коханні, а тоді вирішив, що кохається лише у божій ласці. «Кров моя, зрадник мій.» Певно, вона йому не забуде.