Слава ЗСУ!

Серсеї ледь виповнився рік, коли помер пан дідусь. Перше, що зробив батько, обійнявши княжий престол — вигнав геть із Кастерлі-на-Скелі зажерливу хамку, що була коханкою його батька. З неї здерли шовки та оксамити, щедро навішані князем Титосом, і коштовності, які та забрала собі сама. А потім прогнали оголеною вулицями Ланіспорта, щоб західний край побачив, хто вона є насправді.

Серсея була надто мала, щоб бачити виставу на власні очі, та поки росла, часто чувала оповідки з вуст праль і стражників, які були свідками уславленої пригоди. Вони розказували, як жінка рюмсала і благала, як відчайдушно чіплялася за одяг, коли їй наказали роздягтися, як безнадійно намагалася прикрити груди і сором руками, поки шкутильгала вулицями гола і боса до майбутнього вигнання.

— Марнославна була, пихата, — пригадала Серсея слова одного стражника. — Носа догори дерла так, мов забула, з якого гною її вийняли. Та як ми зіскубли з неї ганчір’я, то всі побачили, що ціна тій хвойді — мідяк у базарний день.

Якщо пан Кеван та верховний горобець думали, що з нею буде так само, то вельми прикро помилялися. Бо в ній текла кров князя Тайвина. «Я — левиця. Я не схилюся і не зламаюся перед ними.»

І королева скинула з себе септину рясу.

Вона оголила себе одним спритним, але неквапним рухом, наче роздягалася в себе у покоях для купелі без жодних сторонніх очей, крім власних покоївок. Коли холодний вітер торкнувся шкіри, королева відчайдушно затремтіла. Вся сила її духу пішла на те, щоб не дати собі прикритися руками — як робила дідова хвойда. Пальці стислися у кулаки, нігті врізалися у долоні. На неї дивилося безліч жадібних очей… але що вони бачили? «Я вродлива. Я красуня» — нагадала вона собі. Скільки разів їй це казав Хайме? Навіть Роберт віддавав належну пошану її вроді, коли залізав до ліжка в п’яних намаганнях здобути своїй цюцюрці гідну короля втіху.

«Але так само вони дивилися і на Неда Старка.»

Час було виступати в похід. Оголена, безволоса, босонога, Серсея повільно рушила вниз широкими мармуровими сходами. Руками і ногами побігли сироти. Вона високо підняла підборіддя, як личило королеві, а супровід розтягся попереду віялом. Бідолахи розштовхували юрбу, щоб дати дорогу, а Мечі стали пообіч неї самої. Ззаду крокували септа Унела, септа Сколера, септа Моела, а за ними — дівчата-послушниці у білому.

— Шльондра! — скрикнув чийсь голос. Жіночий голос. Саме жінки завжди показували себе найбезжальнішими, коли справа стосувалася інших жінок.

Серсея оминула її увагою. «Будуть інші, і то гірші. Ці істоти не мають солодшої втіхи у житті, ніж глузувати з вищих за себе.» Стулити їм пельки вона не могла, тож мусила прикидатися, що не чує. І не бачить. Королева дивитиметься на Аегонів пагорб на тому кінці міста, на башти Червоного Дитинця у мерехтливому сяйві. Саме там вона знайде порятунок, якщо дядько дотримав своєї частини угоди.

«Він сам цього хотів. Він і верховний горобець. І мала троянда теж, хіба є сумнів? Я грішила і мушу спокутувати гріх, пронести свій сором перед очима кожного жебрака у цьому місті. Вони гадають: це зламає мою гордість і покладе мені край. Але вони помиляються.»

Септа Унела і септа Моела трималися крок у крок, а септа Сколера тяглася позаду, теленькаючи у дзвоник.

— Ганьба! — викликала стара шкиринда. — Ганьба грішниці, ганьба, ганьба!

Десь праворуч у лад з нею заспівав інший голос — то якийсь пекарчук загорлав:

— Пироги з м’ясом, три мідяки за гарячий пиріг!

Мармур під ногами був слизький та холодний; Серсея мусила ступати обережно, боячись ковзнути. Дорога провела їх повз подобу Баелора Блаженного, що нерухомо височів на своєму підмурку, показуючи обличчям саму лише добрість та сумирність. Дивлячись на нього, ніхто б не здогадався, що то був за йолоп. Рід Таргарієнів дав світові королів і поганих, і добрих, але жодного не любили так, як Баелора — побожного і доброчесного короля-септона, котрий рівно любив і богів, і простолюддя, зате ув’язнив власних сестер. Диво було, що його кам’яна подоба не впала розкришена, побачивши голі Серсеїні груди. Тиріон колись казав, що короля Баелора жахав навіть власний прутень. А ще одного разу, за згадкою того ж таки Тиріона, король наказав вигнати з Король-Берега всіх повій. Літописи згадували, що Баелор молився за їхні пропащі душі, коли хвойд проганяли крізь браму міста, але не кинув на них жодного погляду.

— Гуляща! — заверещав чийсь голос. Знову жіночий.

Щось вилетіло з натовпу. То була якась гнила городина; розбризкуючи гидку юшку, бурий шмат пролетів над королевиною головою і ляпнувся коло ніг одного з Бідолах. «Я не боюся. Я левиця.» Вона рушила далі.