Слава ЗСУ!

Щось муляло їй у очах, щипало, туманило зір. Але ж не могла вона плакати, тільки не плакати… хробакам не вільно бачити, як плаче королева. Серсея витерла очі низом долоней. Подих холодного вітру змусив її затремтіти.

Раптом у юрбі з’явилася стара почвара. Вона стояла просто там, зі своїми обвислими цицьками та зеленкуватою бородавчастою шкірою, вишкірялася разом з рештою, виблискуючи ядучою люттю з жовтих закислих очей. «Королевою ти будеш, — засичала вона, — доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.»

І далі сльози було вже годі спинити. Вони пекли королеві щоки, наче ядуча кислота. Серсея тоненько верескнула, затулила соски однією рукою, іншою спробувала приховати свою ущелину і кинулася бігти, пропхавшись крізь вервечку Бідолах, угору пагорбом — присідаючи й перебираючи ногами, наче лякливий краб. Невдовзі, подолавши лише частину шляху, вона запнулася і впала, тоді встала і знову впала за п’ять сажнів… і скоро, не помітивши, як те сталося, поповзла вгору на чотирьох, наче собака. А добрий люд Король-Берега розступався, даючи їй дорогу, реготав, заохочував і плескав у долоні.

Зненацька натовп розступився, і, здавалося, весь кудись подівся, а перед нею виросли замкові ворота і лави списників у визолочених шоломцях та кармазинових киреях. Серсея почула, як знайомий дядьків голос — як завжди, заклопотаний і пригнічений тягарем справ — гарикнув кілька наказів. Побачила яскраві білі плями з обох боків од себе: то пан Борос Блаунт і пан Мерин Трант хутко крокували до неї у світлих панцерах та сніжно-білих корзнах.

— Син, — зарюмсала вона. — Де мій син? Де Томен?

— Тут його немає. Не годиться синові свідчити материну ганьбу на власні очі, — холодно і суворо вимовив голос пана Кевана. — Укрийте її.

Згори нахилилася Джоселин, огорнула королеву м’якою та чистою ковдрою зеленої вовни, сховала від людських очей оголене тіло. Раптом на них обох упала тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під неї ковзає холодна криця, як дві великі панцирні руки підіймають її з землі у повітря так легко-легесенько, як вона підіймала Джофрі, коли той ще був немовлям коло грудей. «Велетень» — подумала Серсея запаморочливо, поки її несли широкими кроками у напрямку в’їзної вежі. Вона чула, що велетні досі ще стрічаються у безбожній дикій пустці за Стіною. «Але ж то порожні казки. Невже я сплю чи марю?»

Але ні — вона не спала і не марила. Її рятівник був справжній. Вісім стоп на зріст, а чи й вищий, з товстими, наче молоді дуби, ногами, він мав груди, яких не відцурався б навіть плужний кінь, а плечі такі, що не соромно мати і бикові. Обладунок на ньому був панцирний, сталевий, укритий яскравою білою поливою, чистішою за мрії юної діви, а під ним — визолочена кольчуга. Обличчя ховалося під глухим шоломом, з якого струменіли сім шовкових стрічок у веселкових кольорах Віри. Дві золоті семикутні зірки припинали на плечах корзно, що роздувалося, наче вітрило.

«Біле корзно.»

Пан Кеван виконав свою частину угоди. Томен, її найдорожчий у світі маленький хлопчик, призначив у Королегвардію поборника для мамці.

Серсея не бачила, звідки з’явився Кайбурн, та зненацька він опинився поруч, намагаючись не відстати від довгих кроків її захисника.

— Ваша милосте, — мовив він, — таке щастя бачити вас знову. Чи можу мати честь представити вам найновішого воїна Королегвардії? Це пан Роберт Моц.

— Пане Роберте, — прошепотіла Серсея, поки вони проминали ворота.

— Коли ласка вашої милості, пан Роберт прийняв священну обітницю мовчання, — мовив Кайбурн. — Він присягнувся, що не вимовить ані слова, доки не згинуть усі вороги його милості короля, і зло не буде остаточно вигнане з королівств.

«Так, — подумала Серсея Ланістер. — О так.»

Тиріон

Купа пергаменів була моторошно висока. Тиріон поглянув на неї та зітхнув.

— Я гадав, ви — одна сім’я, де всі між собою — бойові побратими. То відки така любов між побратимами? Де довіра? Дружба, тепла приязнь, глибока повага, відома лише чоловікам, що билися біч-обіч та разом проливали кров?

— Все у свій час, — відповів Бурий Бен Бросквин.

— Коли підпишеш, — додав Каламар, нагострюючи перо.

Каспоріо Хитромудрий торкнувся руків’я меча.

— Як хочеш пролити кров просто зараз, радо зроблю тобі ласку.

— Така щедрість, аж розчулює, — відповів Тиріон, — та дякую, не варто.

Каламар поклав пергамени перед Тиріоном і передав йому перо.

— Ось твоє чорнило. З самого Старого Волантису. Лягає незгірш найкращої маестерської фарби. Ти лишень підписуй і віддавай мені. А я вже подбаю про решту.