Слава ЗСУ!

— Дорн нікого з нас не запам’ятає навіки.

Квентин посмоктав обпечене місце на долоні.

— Дорн пам’ятає Аегона та його сестер. Драконів легко не забудеш. І Даянерис там теж пам’ятатимуть.

— Якщо вона загинула — то ні.

— Вона жива. — «Інакше не може бути.» — Якщо загубилася — я її знайду.

«А коли знайду, вона подивиться на мене так, як дивилася на свого сердюка. Лишень маю довести, що вартий її кохання.»

— На спині дракона?

— Я сів на спину коневі у шість років.

— І впав із нього раз чи три.

— Та не забарився знову залізти у сідло.

— Бо тебе ніколи не скидали з височини у двісті сажнів, — зауважив Геріс. — І коні рідко обертають своїх наїзників на жар та чорні кістки.

«Я знаю, які небезпеки на мене чигають.»

— Все, більше чути не хочу. Ти маєш мій дозвіл поїхати звідси. Знайди собі корабель, Герісе, і тікай додому.

Великий княжич підвівся, дмухнув на свічку, заліз назад до ліжка, на просяклі потом простирадла. «Було мені поцілувати котрусь із близнючок Пийвод. А чи й обох. Було б цілувати, поки міг. І поїхати до Норвосу — побачити матінку, місце, де вона народилася. Хай би знала, що я її не забув.» Він чув, як надворі починається дощ, як стукотить по цеглинах.

Доки настала година вовка, дощ вже періщив з неба важкими холодними струменями, що скоро мали перетворити цегляні вулиці Меєрину на річки. Троє дорнійців поснідали у досвітньому холодку простою стравою — садовиною, хлібом та сиром, запивши козячим молоком. Геріс був спробував налити собі вина, та Квентин його спинив.

— Вина — ані краплі. Матимемо час та нагоду пити потім.

— Аби ж то, — буркнув Геріс.

Здоровило визирнув на терасу.

— От знав, що задощить, — похмуро вимовив він. — Минулої ночі мені кістки крутило. Їх завжди на дощ крутить. Драконам дощ не сподобається. Вогонь і воду не змішаєш, хоч убийся. Запалюєш гарне багаттячко вечерю зварити, воно тобі тріщить і палає, а тоді з неба починає сцяти… і оком не змигнеш, як дрова вже мокрі, а вогню катма.

Геріс гигикнув.

— Драконів не роблено з дерева, Арчу.

— Деяких було. Старий король Аегон, отой пришелепкуватий, колись збудував дерев’яних драконів, щоб нас скорити. Та нічого доброго не вимудрував.

«Те саме може статися і з нами» — подумав князь. Він не надто переймався дурощами та поразками Аегона Негідного, але мав удосталь власних страхів та сумнівів. Удавана суперечка його друзів лишень додавала болю в голові. «Вони не розуміють. Вони щирі дорнійці, так, але ж я — сам Дорн. За багато років по цьому, коли я вже лежатиму мертвий, про мене співатимуть пісень.»

Князь раптово звівся на ноги.

— Час.

Друзі теж посхоплювалися з місць. Пан Арчибальд перехилив останній ковток козячого молока і витер з верхньої губи молочні вуса тилом дебелої долоні.

— Піду візьму наші блазенські лахи.

Він повернувся з оберемком речей, які вони забрали в Строкатого Князя в їхню другу зустріч. В оберемку були три довгі кобеняки з каптурами, зшиті з безлічі маленьких клаптиків, три кийки, три тесаки, три личини вилощеної міді: бика, лева та мавпи. Усе, щоб стати Мідним Звіром.

— Вони можуть спитати таємне слово, — попередив Строкатий Князь, коли передавав оберемок. — Це буде «пес».

— Ви цього певні? — спитав Геріс.

— Ладен закластися на голову, — відповів полковник, та великого княжича не обманув.

— На мою голову.

— Саме на неї.

— Як ви взнали таємне слово?

— Натрапили на кількох Мідних Звірів, і Меріс їх гарненько розмалювала. Але можновладцеві не варто ставити таких питань, дорнійський. У Пентосі ми маємо прислів’я: не питай кухаря, що покладено в пиріг. Жери, та й годі.

«Жери, та й годі… може, так воно і мудріше» — подумалося Квентинові.

— То я буду биком! — оголосив Арч.

Квентин віддав йому личину бика.

— Собі візьму лева.

— Отже, мені лишається мавпа? — Геріс притиснув личину до обличчя. — Як вони у них дихають?

— Та вдягай вже. — Князеві було не до жартів.

У оберемку був і батіг — замашна смуга старої шкіри на пужалні з міді та кістки. Такий, що і з бика б шкуру спустив.

— А це навіщо? — спитав Арч.

— Батогом Даянерис приборкала чорного звіра. — Квентин згорнув батіг кільцями і підвісив до паса. — Арчу, бери келепа теж, не завадить.

Увійти вночі до Великої Піраміди Меєрину — то була справа неабияка. Двері щовечора, на заході сонця, зачиняли і замикали засувами аж до світанку. На кожному вході стояла варта; чати ходили і нижньою терасою, відки визирали на вулицю. Всі ті вартові були колишні Неблазні, а нині — Мідні Звірі. Квентин щиро сподівався: ця переміна вирішить усе.