Слава ЗСУ!

Але навіть стати на ноги забрало всі її сили; по тому лишилося тільки стояти, трусячись у лихоманці та спливаючи кров’ю. Вона здійняла очі до чистого блакитного неба, примружила очі. «Половина ранку вже минула» — усвідомила вона розпачливо. Та примусила себе зробити крок, тоді інший… і невдовзі знову вже рухалася уперед уздовж невеличкого струмка.

День щодалі теплішав, сонце пекло голову і спалені рештки волосся. Навколо п’ят хлюпала вода. Вона йшла просто річищем струмка — та чи довго? М’яка брунатна грязюка приємно огортала пальці, пом’якшувала біль у пухирях і мозолях. «Чи в струмку, чи за ним — а треба йти. Вода пливе униз схилом. Струмок приведе мене до річки, а річка приведе додому.»

Хоча насправді все було не так. Меєрин не був їй домівкою — і ніколи вже не стане. То було місто чудернацьких богів і ще чудернацькішого волосся, місто загорнутих у токари з облямівкою людопродавців. Місто, де святими та божими вважали хвойд, криваву різанину підносили як мистецтво, а за добірний харч вживали собак. Меєрин завжди буде містом Гарпії, а Даянерис не могла і не хотіла нею стати.

«Ніколи, — мовила трава буркотливим голосом Джорага Мормонта. — Вас попереджали, ваша милосте. Дайте цьому місту спокій, казав я. Ваша війна — на Вестеросі, казав я.»

Голос був не дужчий за шепіт, але Дані все ж здалося, що лицар іде просто поруч із нею. «Мій ведмідь, — подумала вона, — мій старий любий ведмідь, який мене кохав і зрадив.» Вона так за ним скучила, так хотіла знову побачити його неоковирну пику, обійняти його обіруч, пригорнутися до грудей. Але знала, що як обернеться, пан Джораг миттю зникне.

— Я сплю і бачу сон, — мовила вона до себе. — Сплю просто на ногах. Іду і сплю. А насправді я самотня і загублена.

«Загублена, бо затрималася у місці, де не мала опинитися, — промурмотів пан Джораг тихо, наче вітерець. — А самотня, бо сама прогнала мене від себе.»

— Ти мене зрадив. Ти шпигував за мною заради золота.

«Заради повернення додому. Понад усе я прагнув повернутися додому.»

— А ще ти прагнув мати мене. — Дані бачила це в його очах.

«Так, прагнув» — зажурено прошелестіла трава.

— Ти поцілував мене. Я тобі не дозволяла, ніколи не вабила, а ти поцілував. Ти продав мене ворогам, але коли цілував, то був щирий, як ніколи.

«Я давав тобі добру пораду. Збережи свої мечі та списи для Семицарства, казав я тобі. Кинь Меєрин на меєринців і рушай на захід, казав я. А ти не слухала.»

— Я мусила взяти Меєрин, бо інакше мої діти голодували б у поході. — Дані досі бачила перед собою вервечку трупів, залишену позаду під час переходу Червоною Пустелею. І не хотіла знову бачити те саме. — Я мусила взяти Меєрин, щоб прогодувати моїх людей.

«Ти взяла Меєрин, — сказав він їй, — але затрималася тут.»

— Щоб стати справжньою королевою!

«Ти вже є королева, — відповів її ведмідь. — На Вестеросі.»

— Але дотуди так далеко, — поскаржилася вона. — Я була втомлена, Джорагу. Виснажена війною. Я хотіла відпочити, повернути посмішку на обличчя, посадити дерева і побачити, як вони ростуть. Адже я всього лише юна дівчина.

«Ні. Ти — кров дракона.» Шепіт зникав, тихшав, ніби пан Джораг не встигав за її кроками. «Дракони не садять дерев. Запам’ятай. Не забувай, хто ти є, ким створена бути. Пам’ятай слова свого дому.»

— Вогнем та кров’ю, — мовила Даянерис траві, що хвилювалася під вітром.

Камінь зсунувся під її ногою. Вона впала на коліно і скрикнула з болю, без надії сподіваючись, що її ведмідь підхопить її під руку і поставить на ноги. Та коли обернулася подивитися, то побачила лише струмочок брунатної води… і траву, що поволі ворушилася. «Вітер, — сказала вона собі, — вітер хитає стебла, пускає травою хвилі.» Але ж вітру не було. Над головою висіло сонце, спекотний світ застиг навколо. Комашня юрмилася у повітрі, над струмком висіла бабка, смикаючись із боку в бік. А трава рухалася, хоча не мала причини цього робити.

Вона понишпорила у воді, знайшла камінь завбільшки зі свій кулак, витягла його з мулу. Зброя була вбогенька, та все ж краща за голі руки. Краєм ока Дані побачила, як трава знову заворушилася, цього разу праворуч — хитнулася, низько схилилася, наче перед королем. Але ніякого короля не було. Світ стояв зелений і порожній, зелений і мовчазний. Світ жовтів і помирав. «Треба вставати, — мовила вона до себе. — Треба йти. За течією струмка.»

Крізь траву почулося тихе сріблясте теленькання.

«Дзвоники» — подумала Дані й посміхнулася, пригадавши хала Дрого, своє сонце-та-зорі, його косу і вплетені у неї дзвіночки.

«Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя, коли моє черево знову стане спроможне виносити живе дитя, тоді хал Дрого повернеться до мене.»