Слава ЗСУ!

«Вона мене бачить.»

Тиріон

Увесь шлях через вузьке море він потопив у вині.

Корабель був малий, бесіда — ще менша, та капітан не дозволяв йому потикатися нагору. Колихання чардаку під ногами вивертало шлунок назовні, а поганючий харч, коли його вибльовували, ставав на смак ще поганішим. Але навіщо давитися солониною, твердим сиром і сухарями з хробаками, коли є таке поживне вино? Червоне, кисле, дуже міцне. Іноді вино теж виверталося назовні, але завжди знаходилося нове.

— Світ повен вина, — бурмотів він у вогкому мороці свого помешкання.

Батько завжди зневажав пияків, але хіба його думка тепер щось важила? Батько помер — він-бо сам його убив. «Стріла в черево, ясновельможний князю — отакий од мене даруночок. А якби я умів стріляти влучніше, то поцілив би просто у прутня — того самого, котрим ниций мерзотник породив мене на світ.»

У череві корабля було ніяк не зрозуміти, чи ззовні день, а чи ніч. Тиріон відміряв час за приходом корабельного учня, котрий приносив страви — ті самі, яких Тиріон їсти не хотів. Малий завжди мав при собі також щітку і цебро — прибратися у помешканні.

— Це дорнійське вино? — запитав одного разу Тиріон, висмикнувши чіп із міха. — Нагадує мені про одного змія, котрого я знав особисто. Жвавий був та кумедний, аж поки гора його не задавила.

Малий жеглярчук не відповів. З себе він був досить незугарний, хоч і не такий страшкий, як один собі карлик з половиною носа та рубцем від ока до щелепи.

— Я тебе чимось образив, абощо? — питав Тиріон, поки малий тер підлогу. — Тобі наказали до мене не балакати? Чи якийсь карлик колись уграв твою мамцю?

Відповіді не було.

— Куди ми пливемо? Хоч це мені скажи! — Хайме згадував про одне з Вільних Міст, але не казав, яке саме. — До Браавосу? Тирошу? Миру?

Тиріон радше волів би потрапити у Дорн. «Мирцела старша за Томена, за дорнійським законом Залізний Престол належить їй. А я б допоміг їй у здобутті законних прав — саме так, як закликав мене князь Оберин.»

Але ж Оберина вбили; йому розтрощив голову на криваві друзки броньований кулак пана Грегора Клегана. А чи стане Доран Мартел без заохочення Червоного Гаспида навіть розглядати такий непевний задум? «Ще хтозна, чи не заб’є в залізи та не віддасть назад моїй милій сестрі.» На Стіні, мабуть, було б спокійніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна Варта має потребу в таких людях, як Тиріон. «Але ж і Мормонт, напевне, вже мертвий. Хтозна, чи не оберуть на воєводу після нього Яноса Слинта.» А той різницький вилупок навряд чи забуде, хто запхав його на Стіну. «Та й чи хочу я решту життя давитися кулішем з солониною за одним столом з убивцями і злодіями?» Хай навіть та решта життя буде не такою вже довгою — клопотом Яноса Слинта.

Жеглярчук змочив щітку і завзято допався до прибирання.

— Чи відвідував ти колись будинки задоволень у Лисі? — поцікавився карлик. — Може, це там місце шльондрам?

Тиріон не міг пригадати валірійського слова, що позначало б шльондру, та й запізно було згадувати — малий вже кинув щітку до цебра і пішов геть.

«Вино тупить мені розум.» Він навчився читати високовалірійською ще на коліні в маестра, хоча те, як розмовляли у Дев’яти Вільних Містах… ну, то була навіть не одна говірка, а дев’ять, у самому розпалі перетворення на дев’ять окремих мов. Тиріон трохи тямив браавоською і дуже поверхово — мирійською. В Тироші він би зміг наблюзнити на богів, обізвати когось шахраєм і замовити кухоль пива — усе завдяки одному сердюкові, котрого побіжно знав у Скелі. «У Дорні хоч розмовляють посполитою.» Подібно до дорнійських страв та дорнійського правосуду, дорнійська мова була присмачена приправами з річки Ройни, та все ж її можна було так-сяк розуміти. «О так, Дорн — то є добре. Подайте мені Дорн.» І з цією думкою — обійнявши її, наче дитина ляльку — він поліз на лежанку спати.

Сон ніколи не приходив легко до Тиріона Ланістера. На цьому ж кораблі сон узагалі рідко до нього навідувався — хіба що час від часу йому вдавалося випити досить вина, щоб ненадовго знепритомніти. Зате він не бачив снів і з того радів, бо надивився їх уже вдосталь для одного невеличкого життя. «І все про якісь дурниці: кохання, справедливість, дружбу, славу. Все одно, що мріяти стати високим на зріст.» Тиріон розумів, що зі згаданого йому тепер ніщо не світить. Знав напевне. Але не знав, де ж усе-таки місце шльондрам.

— Туди, де місце шльондрам, — сказав його батько.

«То були його останні слова — ще й які.» Тумкнув самостріл, князь Тайвин сів на нужник, а Тиріон Ланістер почалапав кудись у темряву з Варисом при боці. Напевне, спершу він спустився у колодязь, подолавши двісті тридцять щаблів туди, де у пащі залізного дракона жевріли жовтогарячі жарини. Але не пам’ятав, як саме. Пам’ятав лише тумкання арбалету і сморід батькових кишок, що попустилися у смерті. «Ач який… навіть помираючи, не дав дихати вільно — змусив давитися своїм смородом.»