Слава ЗСУ!

— Я відмовила вам шість разів, — нагадала Дані Гіздахрові.

— Ваша преосяйність має сім богів, тому я сподівався, може схвалити моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Чи не вислухаєте моїх друзів? Їх теж семеро. — Одного за іншим купець запросив їх наперед. — Оце Храз. Ось перед вами Барсена Чорногрива, відважна і нестримна. Осьо Камаррон Рахівник і Гогор Велетень. Тут у нас Плямистий Кіт, а оце Безстрашний Іфоке. Нарешті останній — Белакво Костолам.

Дані знала усіх сімох — принаймні за іменами, якщо не в обличчя. Усі семеро були найславетніші з меєринських бойових невільників… а саме бойові невільники, звільнені з кайданів її помийними щурами, очолили повстання і захопили для неї місто. Вона мала перед ними борг крові.

— Я вислухаю вас, — кивнула вона.

Один за одним кожен прохав її дозволу знову відкрити ями.

— Але чому? — завимагала вона відповіді, коли скінчив Іфоке. — Ви вже не раби, приречені загинути з хазяйської примхи. Я звільнила вас. Навіщо вам скінчувати своє життя на кривавому піску?

— Я навчався, відколи мені набігло три роки, — мовив Гогор Велетень. — Я вбивав, відколи доріс шести. Матір Драконів каже: я вільний. Чому не вільний битися?

— Якщо ти хочеш битися, бийся за мене. Присягни на мечі, стань до лав «Материних воїв», «Вільних братів» або «Непохитних щитів». Навчи науки бою інших моїх відпущенців.

Гогор затрусив головою.

— Раніше я бився за хазяїна. Ви кажете: битися за вас. Я кажу: битися за себе. — Величезний здоровань гупнув себе у груди кулаком завбільшки з окіст. — За золото. За славу.

— Гогор каже за нас усіх. — Плямистий Кіт мав на собі перекинуту через одне плече барсову шкуру. — Коли востаннє мене продали, ціна була триста тисяч гонорів. Коли я був раб, я спав на хутрах і їв з кістки червоне м’ясо. Тепер я вільний, сплю на соломі та їм солону рибу, коли можу дістати.

— Гіздахр присягається, що переможці матимуть половину всіх монет, зібраних коло воріт, — втрутився Храз. — Половину! Він присягається. Гіздахр — шляхетна, чесна людина.

«Ні, занадто хитромудра людина.» Дані відчула себе у пастці.

— А переможені? Що матимуть вони?

— Їхні імена викарбують на Брамі Долі серед інших хоробрих загиблих, — оголосила Барсена. Казали, що вона вбила усіх жінок, яких проти неї виставляли упродовж восьми років. — На всіх чекає смерть, і на жінок теж… але не всіх по смерті пам’ятатимуть.

На це Дані не знала, що відповісти. «Якщо мій народ справді хоче цього, чи маю я право відмовляти їм? Це ж було їхнє місто перед тим, як стати моїм. І кидати на пісок вони бажають лише своє власне життя.»

— Я поміркую про все, що ви мені розказали. Дякую за поради. — Дані підвелася з лави. — Продовжимо назавтра.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — закликала Місандея.

Пан Барістан супроводив її назад до покоїв.

— Розкажіть мені казку, добрий лицарю, — попрохала Дані, піднімаючись сходами. — Якусь оповідь про мужність та честь зі щасливим закінченням.

Саме зараз вона відчувала особливу потребу в щасливих закінченнях.

— Розкажіть, як ви утекли від Узурпатора.

— Нема великої мужності в тому, ваша милосте, щоб тікати, рятуючи життя.

Дані всілася на подушку, схрестила ноги і зиркнула на лицаря знизу вгору.

— Дуже прошу вас, розкажіть! Хіба не Молодий Узурпатор звільнив вас із Королегвардії?

— Так, то був Джофрі. За привід вони обрали мій вік, хоча правдива причина полягала зовсім в іншому. Малий хотів біле корзно для свого собаки Сандора Клегана, а його матінка прагнула зробити Крулеріза своїм Регіментарем. Коли мене викликали перед їхні очі, я… я зняв кирею, як мені наказали, кинув меча до Джофріних ніг і… висловився необачно.

— Що ви сказали?

— Та правду… але правди ніколи не вітали при тому дворі. Я вийшов з престольної палати з високо піднятою головою, хоча навіть не знав, куди мені податися. Я давно не мав іншої домівки, окрім Башти Білих Мечів. Родичі, певно ж, знайшли б мені якийсь куток у нашому дідицтві Урож’я, та я не бажав стягати на них гнів Джофрі. Я саме збирав речі, коли мені спало на думку, що зрештою я сам накликав на себе лихо, прийнявши колись пробачення від Роберта. Він був хоробрий лицар, але поганий король, бо навіть не мав прав на престол, який захопив силоміць. Тому я вирішив спокутувати провину — знайти істинного короля і служити йому вірно, всіма силами, що мені лишилися.

— Мого брата Візериса.