Слава ЗСУ!

— Царице! — спитав він. — Що для тебе зробити? Чого бажає твоя душа?

Вона незмигно дивилася на нього, відтак поклала йому на плече свою красиву руку. Він став її обціловувати з невситимою пристрастю, яка спалювала його живцем.

— Ні, я не піду від тебе! Я біля тебе помру! Хай же я, заморений голодом, помру біля ніг твоїх разом з тобою, панно моя! І за смерть, за солодку смерть біля ніг твоїх нічого не хочу!

— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них, — мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.

— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю. — Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі, — все віддаю за тебе. Усе прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?

Вона схилила до нього голову. Він відчув, як її магнетично-гаряча щока торкнулася його Щоки, і поцілунок — ох, який поцілунок! — злив їхні вуста воєдино.

V

— Пане! — жид Янкель просунув свою ярмулку в намет, де сидів Бульба. Це був той Янкель, якого він врятував од смерті і який тепер підторговував і шпигував при запорозькому війську. — Пане, а чи знаєте ви, що діється?

-А що?

— Іде п'ятнадцять тисяч війська польського й гармати везуть.

— Били двадцять, поб'ємо й п'ятнадцять! — відказав Бульба.

— А чи знаєте, що іще діється? -А що?

— Ваш син Андрій, ой, вей мір, що то за славний лицар!..

— Ну?

— Він тепер перебіг до поляків.

— Як?! — Бульба схопився з місця. — Щоб моя дитина... щоб мій син... та я тебе вб'ю, проклятий жиде! Брешеш ти, чортове сім'я!

— Ай, ай! Хіба ж я можу брехати? Нехай моєму батькові на тому світі щастя не буде, якщо я брешу!

— Як! Щоб це син Тараса Бульби та докотився до такого?!

— Далібуг, їй-Богу, що так!

— Щоб він продав віру Христову й вітчизну?!

— Далібуг, так. Я його бачив на власні очі. Фай, який пишний лицар! Сто вісімдесят червоних самі обладунки на ньому коштують... Багаті обладунки, всі в золоті. А якби ви ще побачили, як він славно муштрує солдатів!

Тараса Бульбу як грім ударив.

— Ти щось наплутав, проклятий Юдо! Не може бути, щоб хрещена дитина продала віру. Він же не турок і не жид нечестивий... Ні, не міг він такого зробити! Їй-Богу, не міг!

А проте Бульба згадав, що вже два дні не бачив Андрія; він пригадав татарку, яка крутилася в їхньому таборі, й очі його взялися лихим блиском. Лють, залізна скажена лють, розлюченість тигра спалахнула на його обличчі.

«Ти бач, дідько лисий таки взяв своє! Сплодив же тебе чорт на ганьбу всьому роду».

Розпашілий од гніву, він вийшов із намету і наказав сідлати коней.

Тим часом і кошовий віддавав накази, щоб усі були напоготові і в жодному разі не дозволили тим, що були в облозі, з'єднатися з польським військом. А того лядського війська було, одначе, більше як п'ятнадцять тисяч. Кошовий разом із радою старшин вирішили зміцнити лінію оборони в тому напрямку, звідки насувався ворог. Через те ланцюг з протилежного боку міста ослаб, і хоча наступ ворожого війська було відбито з першого разу, причому з великими для нього втратами, однак загін, який перебував у місті, відважився скористатися малою чисельністю прикриття і зробив зухвалу вилазку. Він прорвався через ослаблений ланцюг і таки встиг з'єднатися зі своїми майже на очах у запорожців. Бульба рвав на собі чуба з досади, що вже не можна було їх виморити голодом. Запорожці зійшлися в щільну непробивну стіну — маневр, який завжди давав їм неабияку вигоду, адже ця тактика поєднувала азійську рухливість та європейську позиційну Міць. Ворог, дарма що вдвічі переважав запорожців силою, ніяк не міг цим скористатися. Бій зав'язався кривавий і лютий. Тарас Бульба був серед головних отаманів, і три коронні полки, Не стримавши його атаки, вже ладні були кинутися навтікача, аж раптом Бульба спрямував усі сили зовсім в інший бік.

Там він запримітив загін, що, вочевидь, стояв У засідці. І впізнав свого сина Андрія. Бульба дав настанови Остапові, як діяти далі, а сам, з невеликим числом козаків, кинувся, як скажений, на цей загін. Андрій упізнав його здалеку, і навіть з тієї відстані було видно, як він увесь затремтів. Він, як спідлений боягуз, сховався за шеренги своїх вояків і звідти командував загоном. Сили Тараса були нечисельні, всього-на-всього вісімнадцять козаків, та він накинувся на ворога з такою ненавистю, з таким диким шаленством, що шеренги розбігалися з переляку перед цим розлюченим вепром.