Слава ЗСУ!

— Послухайте, жиди! — сказав він, і в його голосі було щось урочисте. — Ви все на світі можете зробити, дістанете будь-що навіть із дна морського, і недарма є приказка, що жид самого себе вкраде, якщо тільки захоче. Звільніть мого Остапа! Дайте йому нагоду втекти від диявольських рук! Ось я обіцяв цьому чоловікові дванадцять тисяч червінців, — я накину іще дванадцять. Усе, що маю, — дорогі кубки, закопане в землю золото, хату й останню свитину продам і складу з вами довічну угоду, що все добро, добуте мною на війні, ділитиму з вами навпіл!

— О, не можна, панонцю! Не можна! — сказав, зітхаючи, Янкель.

— Ні, це неможливо! — сказав іще один жид. Усі троє жидів перезирнулися.

— А якщо спробувати? — сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох. — Може, Бог допоможе?

Тепер вони всі троє заговорили німецькою. Бульба, хоч як наставляв свої вуха, нічого не міг второпати. Він уловив тільки часто повторюване ім'я Мардохай, а більше нічого.

— Послухайте, пане! — сказав нарешті Янкель. — Треба порадитися з таким чоловіком, якого ще світ не бачив. У-у-у, то такий мудрець, як Соломон, і якщо він нічого не зробить, то вже не зробить ніхто на світі. Сидіть тут і нікого не впускайте. Ось ключ.

Жиди вийшли надвір.

Тарас замкнув двері і дивився в маленьке віконечко на брудну вулицю — такий собі жидівський проспект. Троє жидів стали посеред нього і знов завели запальну суперечку. Незабаром до них приєднався четвертий, а потім і п'ятий. Бульба знов тільки й чув: Мардохай, Мардохай. Жиди всякчас поглядали в один кінець вулиці. Нарешті там з-за рогу однієї розвалюхи вигулькнула нога в жидівському черевику і замиготіли поли куценького каптана. «О, Мардохай! Мардохай!» — зарепетували всі жиди в один голос.

Худющий жид, трохи нижчий за Янкеля, але набагато зморшкуватіший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди навперебій стали йому щось розповідати, а Мардохай поглядав на віконечко, за яким сидів Тарас, і той здогадався, що мова про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав, часто спльовував набік і, піднімаючи поли каптана, засовував руку в кишеню, діставав якісь брязкальця, показуючи ще й свої заяложені панталони. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, котрий вартував, аби їх не підслухали, подав знак замовкнути, і Тарас уже став побоюватися за свою безпеку. Але він одразу згадав, що жиди звикли вести серйозні розмови на вулиці і що їхньої мови сам дідько не втне, тому заспокоївся.

Через хвилину-другу вони всі разом зайшли до його кімнати. Мардохай підступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав:

— Якщо ми та Бог захочемо щось зробити, то буде так, як треба.

Тарас подивився на цього Соломона, якого ще світ не бачив, і в ньому знов прокинулася надія. Справді-бо, його вигляд справляв враження: верхня губа просто наганяла страх. її товщина, звичайно, була не вродженою. У бороді цього Соломона стирчало всього лиш кільканадцять волосин, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі було стільки знаків од побиття, отриманих за Соломонову мудрість, що бідолаха, напевно, давно втратив їм лік і вважав за родимі плями.

Мардохай десь пішов разом з товаришами, що так захоплювалися його мудрістю. Бульба залишився сам. Він опинився у дивному, незнаному досі становищі: уперше в житті відчував незнайомий неспокій, душу його лихоманило. Це вже був не той Бульба, що колись, — незламний, непохитний, міцний, як дуб; ні, тепер він був присмирнілий, боязкий, майже безпорадний. Він здригався від найменшого шурхоту, від кожної жидівської постаті, що виринала в кінці вулиці. У такому стані він пробув цілий день: не їв, не пив, прикипів до вікна і застиг у чеканні. Нарешті, вже пізнього вечора, з'явилися Мардохай та Янкель. Серце Тараса завмерло.

— Ну що, вдалося? — запитав він із диким нетерпінням.

Але ще до того, як жиди набралися духу, щоб йому відповісти, Тарас помітив, що в Мардохая уже не було того останнього пасма волосся, яке масними кільцями вибивалося з-під його ярмулки. Він намагався щось пояснити, проте нагородив таких нісенітниць, що Тарас не второпав нічого. Янкель те й робив, що затуляв долонею рота, наче вхопив застуду.

— О, ласкавий пане! — сказав він нарешті. — Тепер зовсім не можна! Їй-Богу, не можна! Такий поганий народ, що йому треба наплювати на самісіньку голову. Ось і Мардохай скаже. Мардохай робив таке, чого ще не робила жодна людина на світі. Однак Бог не захотів, щоб так було. Там три тисячі війська стоїть, і взавтра їх усіх стратять.

Тарас подивився в очі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.