Слава ЗСУ!

«Ач, який батько! — подумки здивувався старший син, Остап. — Усе, чортяка, знає, а ще й придурюється».

— Я так собі думаю, що архімандрит, — провадив далі Бульба, — не давав і понюхати вам оковитої. А тепер, хлопці, зізнавайтеся, чи добре шмагали вас березовими та вишневими різками по спині і нижче? Чи, може, як ви такі розумаки, то й нагайка по вас гуляла? Думаю, що, крім суботи, духопелили вас і в середу, і в четвер!

— Нема чого згадувати, батьку, — сказав незворушний з виду Остап. — Що було, те загуло.

— А тепер і ми можемо поскородити кого завгодно, — озвався Андрій, — шаблюками та списами. Ось хай лишень підвернеться татарва під руку.

— Добре, синку, їй-Богу, добре! А якщо так, то і я з вами їду! Ій-Бо', їду! Якого дідька мені тут висиджувати? Хіба я що, найнявся ходити коло землі та за свинопасами наглядати? Чи з жінкою возитися? Та пропади вона пропадом! Щоб я заради неї вдома сидів? Я козак, не на те моя воля! Ну то й що, як нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожжя, погуляти. Їй-Богу, їду! — І старий Бульба помалу-помалу так себе розворохобив, що врешті-решт геть розлютився, схопився з-за столу, розправив плечі й тупнув ногою. — їдемо взавтра ж! Нема чого м'ятися, якого вражого дідька ми тут висидимо? Навіщо нам оця хата? Навіщо нам оце все здалося? На біса нам ці горщики? — І тут Бульба заходився трощити й жбурляти горщики та сулії.

Сердешна його дружина, що вже звикла до таких витівок чоловіка, з німою тугою дивилася на те все, сидячи на лаві. Вона боялася вимовити бодай слово, а як почула про таку страшну для неї чоловікову забаганку, то не змогла стримати сліз; поглянула на своїх дітей, з якими знов так знагла мусила розлучатися, і в її очах і в судомно стиснутих вустах затремтіла невимовна розпука.

Бульба вдався упертим страшенно. Це була та затята натура, яку могло породити лише свавільне XVI сторіччя, причому на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну, що стала тоді мовби нічиєю, проте для всіх ласою землею. Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі — усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу. Ця незламність увійшла в плоть і кров Тараса Бульби.

Коли Баторій запровадив полки в Україні і зодягнув її в ту войовничу твердь, якою спершу славилися лише мешканці порогів, тоді й Бульба став одним із перших полковників; однак за першої ж нагоди пересварився з усіма за те, Що здобич, відвойовану у татар з'єднаними польськими й козацькими військами, не поділили між ними порівну і польські війська отримали більше переваг. Бульба тоді, скликавши всіх, поклав свої клейноди й сказав: «Якщо ви, панове полковники, самі не знаєте своїх прав, то нехай вас дідько водить за ніс! А я наберу собі власний полк, і хто в мене вирве моє, тому я знатиму, як утерти писка!»

І справді, за короткий час він зі свого ж таки родинного маєтку зібрав чималий загін, до якого ввійшли селяни та козаки, котрі підкорялися йому сповна. Взагалі Тарас був вельми охочий до побоїщ і бунтів; нюхом чув, де і в якому місці спалахувало заворушення, а тоді вже, як грім із ясного неба, з'являвся на своєму коні. «Ну, діти мої, що тут і як? Кого й за що треба бити?» — як завжди, питав він і втручався у справу. Але насамперед він ретельно вивчав обставини і приставав на бік бунтівників лише тоді, коли бачив, що ті справедливо взялися до зброї; таке право, на його думку, вони мали тільки в особливих випадках: якщо сусідня нація займала худобу чи втинала частину землі; або якщо комісари накладали надмірну повинність чи не шанували старшин і розмовляли перед ними в шапках, або кепкували над православною вірою. У таких випадках неодмінно треба було братися за шаблю; а от проти бусурменів, татар і турків справедливо підняти зброю в будь-яку годину, вважав він, — на славу Божу, християнства й козацтва. Тодішнє становище мало кому відомої України, ще не зведене в жодну систему, сприяло промислам багатьох розрізнених партизанів. Жив Бульба скромно, невибагливо, і його не можна було б відрізнити від простого козака, якби вольове обличчя не зберігало в собі якоїсь владності, а то й величі, особливо коли він брався щось боронити.

Зараз Бульба заздалегідь тішився думкою, як він з'явиться на Січ із двома синами і скаже: «Ось погляньте, яких лицарів я до вас привів!» Він думав про те, як повезе їх на Запорожжя — цю військову школу тодішньої України, як похвалиться ними перед своїми товаришами, а потім подивиться, як вони призвичаюватимуться до ратної науки і товариської чарки, яку він також шанував як одну з головних чеснот лицаря. Спершу він хотів було відпровадити їх самих, бо збирався зайнятися новим формуванням полку, який потребував його присутності, та побачивши своїх синів, що вдалися і зростом, і силою, Бульба раптом спалахнув відвагою та завзяттям і вирішив сам їхати з ними наступного ж дня, хоча в такій нагальності була сама тільки впертість.