Слава ЗСУ!

- Що вiн каже?

- Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!

- Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:

- Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!

Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.

Фотограф знову розпачливо гукнув:

- Усмiхнiться, прошу вас!

Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:

- Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.

По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.

Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.

Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.

Одного разу барон шепнув йому:

- Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!

- Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)

На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.

Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.

А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?

I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.

Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:

- А я цього хлопця недооцiнив...

За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:

- Менi треба до...

Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:

- Туалети в коридорi за дверима праворуч.

- Спасибi, - подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.

За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.

Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.

Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.

Дев'ятнадцятий аркуш

ДЖОННI

Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.