Слава ЗСУ!

Враз, мов свиня пiд рiзницьким ножем, вереснули гальма. Правою рукою Джоннi притримав Тiма, щоб той не вдарився лобом об вiтрове скло. Таксi спинилось, i темна машина пролетiла повз них.

- Вилазь! - ревнув Джоннi. А спереду вже завищали ще однi гальма.

Стерничий потяг Тiма за собою. Через вулицю, вниз по вузеньких, крутих сходах, у кущi праворуч; далi, перелiзши через цегляну огорожу, в якусь пивничку, другими дверима з пивнички, ще через одну огорожу, тодi другими, ще крутiшими сходами знову вниз.

- Що сталося, Джоннi? Хiба за нами хто женеться?

- Мовчи, бо захекаєшся! Ми їх перехитрили, вiдiрвались вiд них, тож не даймо себе догнати! Там унизу жде Крешимир!

Тiм спiткнувся, Джоннi пiдхопив його й просто на руках знiс униз. Тiмiв погляд ковзнув по ледь освiтленiй табличцi: "Чортовi сходи".

Поставивши хлопця на ноги, Джоннi свиснув, i десь близенько почувся свист-вiдповiдь.

- Роби зразу, що тобi Крешимир скаже! - шепнув Джоннi Тiмовi.

З пiтьми виринули двi постатi: Крешимир i пан Рiкерт. Тiмовi знову пiдкотивсь до горла клубок - цього разу з добре яблуко завбiльшки.

- Дай руку, Тiме, i забиймося об заклад, що ти одержиш свiй смiх назад. Швидше! - почув Тiм знайомий Крешимирiв голос.

Тiм поборов своє остовпiння й подав Крешимировi руку.

- Закладаюся...

- Стiй! - гукнуло щось угорi на сходах. - Стiй! - Однак нiкого там не було видно.

Крешимир промовив спокiйно й твердо:

- Закладаюся, що ти не одержиш назад свого смiху, Тiме. На один пфенiг.

- Стiй! - знову крикнуло нагорi.

- Не слухай! - шепнув Тiмовi Джоннi.

- А я закладаюся, що одержу свiй смiх назад, Крешимире. На один пфенiг.

Джоннi перебив їм руки, як заведено. I запала моторошна тиша.

Тiм забивсь об заклад, як йому сказано, але ще не розумiв, що ж сталось, i стояв безмовний, розгублений.

На нього дивилося троє знайомих облич, ледь освiтлених променями далекого лiхтаря. Власне його обличчя було в затiнку, i тiльки смужечка лоба бiлiла в пiтьмi.

Панiв Рiкертiв погляд нiби прикипiв до того блiдого чола. Таким вiн уже раз бачив Тiма, отак само ледь освiтленого. Всього за кiлька крокiв звiдси, на ляльковiй виставi. "Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється". Чи це справдi слушна мить?" - питав себе пан Рiкерт.

Джоннi й Крешимир теж не зводили очей iз того блiдого чола єдиного, що видно було з Тiма в темрявi.

А хлопець стояв, понуривши очi. I все ж вiн вiдчував на собi тi допитливi погляди. Йому було чогось тяжко, аж млосно, хоч iз живота вже пiднiмалося щось легеньке, тихеньке, крилате - мов жайворонкова пiсня, що проситься на волю. Але Тiм був iще надто смутний та безпорадний. I смiх-дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi вирвався з нього зовсiм мимохiть. Нiби не Тiм заволодiв знову своїм давнiм смiхом, а смiх заволодiв Тiмом. Ця мить, така жадана, така довгождана, ця радiсть виявилась понад силу Тiмовi. Вiн розгубився перед своїм щастям.

Колись давно, в ляльковому театрi, йому впало в очi, що смiх i плач бувають зовнi дуже схожi. А тепер вiн дiзнався, що смiх i плач часом дуже подiбнi не тiльки зовнi - їх iнодi й розрiзнити важко. Тiм смiявся й плакав воднораз. Вiн здригався, нiби хлипаючи, i з очей йому текли сльози, а руки безвладно обвисли.

Вiн забув геть про все довкола, бо неначе вдруге народжувався на свiт.

Потiм сталася дивовижна рiч: крiзь сльози Тiм побачив три свiтлi плями облич, що наближались до нього, i раптом нiби проваливсь кудись у минуле. Йому здалося, наче вiн, малий хлопчик, стоїть бiля вiконечка каси на iподромi. Вiн виграв грошi, цiлу купу грошей, i тепер плаче зi щастя, що виграв, i з журби, що вже не може подiлити те щастя з татком. Тодi у вухах йому пролунав рипучий густий голос: "Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя!"

Тiм пiдвiв очi.

Тепер iз якогось куточка його пам'ятi мав би виступити чоловiчок iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Але натомiсть Тiм побачив iншу постать, велику, справжню, живу: стерничого Джоннi. I разом зi стерничим до Тiма раптом повернулася дiйснiсть - нiч бiля шинку в Евельгене, лiхтар над сходами, що вели кудись угору, в темряву, i обличчя всiх трьох Тiмових друзiв, що дивились на нього, не знаючи, плакати їм чи смiятися.

Смiх, що повернувся до Тiма Талера, налетiв на нього, мов шквал. Та по тому шквалi вже настав штиль, Тiм уже цiлком володiв своїм смiхом. Витерши рукою сльози, вiн спитав:

- Пане Рiкерт, ви ще пам'ятаєте, що я пообiцяв вам, вiд'їжджаючи з Гамбурга?

- Нi, Тiме.