Слава ЗСУ!

- Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останнi роки стало для мене цiннiше, нiж будь-якi акцiї в свiтi.

- Що ж це таке?

Замiсть вiдповiдi Тiм просто засмiявся на весь голос. Барон вiдчув, як пiд його рукою трясеться вiд смiху хлопцеве плече. I почув у тому смiховi зовсiм новi нотки, густiшi, мужнiшi, нiби акомпанемент до давнього смiху-дзвiночка. Троч вiдвернувся й махнув рукою своєму шоферовi. Той квапливо збiг униз, пiдхопив барона пiд руку й повiв нагору.

Тiм гукнув:

- Видужуйте, бароне! Щоб були знову цiлий-здоровий! I спасибi вам за всю науку!

Троч не оглянувся. Шофер почув, як вiн буркнув:

- Еге, цiлий! Як же я буду цiлий без цього!

Тiм дивився вслiд бароновi, аж поки того поглинула темрява.

Тiмовi друзi теж пiднялися до нього й проводжали Троча поглядами. Джоннi прогув:

- Такий багатющий, а щастя чортма!

За хвилинку й вони побрались нагору. Попереду, на набережнiй, загурчав, заводячись, мотор, рушила з мiсця машина, i гудiння мотора стихло вдалинi.

Скоро вони вийшли на набережну. Навпроти стояло темною тiнню таксi родича Джоннi.

- Їдьте до мого гаража, Джоннi, - сказав пан Рiкерт, - Ми пройдемося пiшки.

- А хiба ви й досi живете в тiй бiлiй вiллi, пане Рiкерт? Барон же казав менi, що ви тепер працюєте вантажником.

- Так воно й є, Тiме. Завтра я тобi все розкажу. Ти ж не вiдмовишся погостювати в мене?

- Ну, що ви, пане Рiкерт! Я ж iще повинен вашiй матусi показати, що вже вмiю смiятися. Чи, може... - Тiм вiдвернув обличчя. - Може, вона вже...

- Нi, нi, Тiме! Жива й здорова! Ходiмо!

Над дверима до вiлли свiтилася лампочка. Бiлi дверi з круглим балконом над ними та з двома свiтлими кам'яними левами обабiч них нагадували острiв у океанi темряви, привiтний, гостинний берег пiсля довгих блукань у бурхливому морi.

Тiмовi здушило горло, коли вiн пiдiйшов до лагiдних левiв. А коли вiдчинилися дверi й вийшла, спираючись на палицю, старенька панi Рiкерт, повненька, круглявенька, з бiлими як снiг кучериками, хлопець насилу стримався, щоб не розревтись та не кинутись їй на шию. Спинившись перед нею, вiн пробелькотiв, смiючись i плачучи воднораз: "Ну, що ви тепер скажете, панi Рiкерт?" Але нiхто тих слiв не зрозумiв, та й не намагався зрозумiти, бо командування вже перебрала до своїх рук старенька господиня. Вона спитала:

- Все гаразд, Крiшане?

А коли син її кивнув головою, полегшено перевела дух i сказала:

- Так це ж треба вiдсвяткувати, дiтки! Але хлопець хай лягає спати. Бо вiн зовсiм не при собi.

Як звелiла панi Рiкерт, так i сталося: Тiмовi довелось хоч-не-хоч лягти в лiжко, i виявилося, що так воно й краще, бо вiн майже зразу заснув, як каменюка.

Другого дня старенька влаштувала так, щоб бути вдома самiй, коли прокинеться Тiм. Зробити це було неважко, бо хлопець прокинувся аж пополуднi.

Вони вдвох поснiдали - хоч було таки пiзненько для снiданку, але панi Рiкерт так любила снiдати, що рада була зробити це й удруге. А тодi Тiмовi Талеровi довелось розповiсти про все до крихти, що вiн зазнав вiдтодi, як виїхав iз Гамбурга. Та вiн i сам радий був про все розповiсти.

Розмахуючи газетою, вiн вигукував: "Сенсацiоне! Сенсацiоне! Iль бароне Троч е морто! Ун рагаццо дi кваттордiнi аннi адессо iль пiу рiччо уомо дель мондо! Сенсацiоне!"

"Який вiн став гарний! - подумала панi Рiкерт, слухаючи хлопця. I як умiє балакати по-чужоземному!"

Тiм розповiдав старенькiй про свої пригоди, наче про якусь комедiю, виставу в театрi. Тепер, коли до нього повернувся смiх, багато такого, що доти було жахливе, здавалося просто смiшне. Вiн розповiдав про свої чудернацькi заклади з Джоннi, про розбиту люстру в готелi "Пальмаро", про картини в генуезькому та афiнському музеях, про iнтриги в замку, про Салех-бея, про маргарин, про подорож довкола свiту, про повернення до Гамбурга, про мачуху та Ервiна, про темну годину трамваїв.

Тодi настала черга господинi розповiдати, i вона почала видимо задоволене:

- Знаєш, Тiме, як ти не повернувся з Генуї та як до нас прийшов спершу пан Крешимир, а потiм отой здоровило Джоннi, я зразу здогадалася: тут щось не так. Менi не хотiли сказати, в чому рiч. Бо в мене, щоб ти знав, вада серця. Але я вже бiльш як вiсiмдесят рокiв iз нею живу, з тiєю вадою, i ми вже звикли одна до одної. Отож я трошечки понишпорила й знайшла того листа, що ти писав iз Генуї. Ну, i дiзналася вже трошки бiльше.

Старенька, що тепер бачила в Тiмовi панича й намагалась говорити "по-правильному", знову збилася на свою гамбурзьку говiрку.