Слава ЗСУ!

— Мені треба поговорити з президентом. Негайно.

Капітан трохи розгубився.

— Президентом чого?

— Президентом Сполучених Штатів!

— А мені здалося, що ви збиралися поговорити з Вільямом Пікерінгом.

— Я вже не маю часу. Мені потрібен президент.

Капітан не поворухнувся; його велетенська фігура затуляла їй шлях.

— Наскільки мені відомо, президент невдовзі дасть дуже важливу прес-конференцію в прямому ефірі. Сумніваюся, що зараз він приймає особисті телефонні дзвінки.

Рейчел випрямилася настільки, наскільки змогла на своїх і досі тремтливих ногах, і втупилася поглядом у капітана.

— Сер, ви не маєте необхідного допуску, щоб я пояснювала вам ситуацію, але невдовзі президент може зробити жахливу помилку. Я маю інформацію, яку йому конче потрібно знати. Негайно. Ви мусите мені повірити.

Капітан довго і невідривно дивився на неї. Насупившись, він звірився з годинником.

— Дев’ять хвилин? Я не зможу забезпечити вам надійний зв’язок за такий короткий час. До того ж нам доведеться вийти на глибину антени, а це займе певний…

— Так починайте! Негайно!

67

Телефонний комутатор Білого дому розташований на нижньому поверсі Східного крила. Там постійно чергують троє телефоністок. Цієї миті за пультом керування сиділо лише двоє. Третя чимдуж мчала до Кімнати нарад. Вона намагалася подати дзвінок просто до Овального кабінету, але президент уже йшов на прес-конференцію. Вона спробувала додзвонитися його радникам по їхніх стільникових телефонах, але перед телевізійними виступами всі телефони всередині та поблизу Кімнати нарад зазвичай вимикалися, щоб не заважати процесу.

Принести бездротовий телефон безпосередньо президентові в такий час було щонайменше сумнівно, однак, коли зателефонувала зв’язківка Білого дому з управління розвідки і заявила, що має передати президенту термінову інформацію до того, як він вийде в ефір, телефоністка з комутатора майже не сумнівалася, що треба бігти — і чимдуж. Проблема була лише в одному — чи встигне вона вчасно.

У маленькій медичній рубці на борту підводного човна ВМС США «Шарлотта» Рейчел Секстон застигла з телефонною слухавкою біля вуха, чекаючи розмови з президентом. Толланд і Коркі сиділи поруч із виглядом людей, які пережили глибоке потрясіння. На щоці Коркі виднілися п’ять хірургічних швів та величезний синець. Усім трьом видали теплу білизну, грубі морські комбінезони, величезні шерстяні шкарпетки явно не по розміру і важкі черевики. Тримаючи в другій руці чашку ще теплої кави, Рейчел поволі набувала вигляду людської істоти.

— Чому затримка? — занервувався Толланд. — Уже сьома п’ятдесят шість!

Рейчел могла лише здогадуватися. Їй вдалося швидко зв’язатися з телефоністкою з Білого дому і пояснити, хто вона, наголосивши, що її дзвінок терміновий. Здавалося, телефоністка увійшла в її становище, перевела Рейчел у режим очікування, а тепер начебто намагалася з’єднати її з президентом.

«Лишилося чотири хвилини, — подумала Рейчел. — Поспішай!»

Заплющивши очі, вона спробувала зібрати докупи свої думки. Їй довелося пережити жахливий день. «Я на ядерній субмарині, — подумала вона, знаючи, що їй до біса пощастило, що вона взагалі перебуває тут, а не на тому світі. Як встиг розповісти їй капітан підводного човна, два дні тому «Шарлотта» виконувала планове патрулювання в Беринговому морі, як раптом зафіксувала аномальні підводні сигнали, які виходили від льодовикового шельфу Мілна: буріння, шум струменів води і багато шифрованих радіорозмов. Їм змінили завдання і наказали зачаїтися й тихо підслуховувати. Годину тому вони почули на льодовику вибух і рушили в напрямку до шельфу, аби перевірити, що сталося. Саме тоді вони й почули сигнал СОС, який надсилала Рейчел.

— Залишилося три хвилини! — стривожено сказав Толланд, поглянувши на годинник.

Рейчел уже не на жарт рознервувалася. Чому так довго? Чому президент не прийняв її дзвінок? Якщо Зак Герні вийде в ефір з тією інформацією, яку він має, то…

Вона викинула з голови цю страшну думку і струснула слухавку. Ну! Відповідай!

Коли телефоністка з комутатора кинулася до службового входу в Кімнату нарад, вона наштовхнулася на чималенький гурт співробітників Білого дому. Усі збуджено гомоніли, роблячи останні приготування. За двадцять ярдів вона побачила президента, що чекав біля головного входу. Над ним і досі пурхали візажисти.

— Пропустіть! — гукнула телефоністка, намагаючись протиснутися крізь натовп. — Дзвінок президенту. Вибачте. Дайте дорогу!

— Прямий ефір — за дві хвилини! — вигукнув медійний координатор.