Слава ЗСУ!

51

Бийся або тікай.

Як біолог, Толланд знав, що, коли живий організм відчуває небезпеку, в ньому відбуваються значні фізіологічні зміни. Адреналін заповнює мозкову кору, різко підвищуючи серцебиття і наказуючи мозку прийняти одне з найдревніших та найбільш інстинктивних рішень, що їх приймає істота: або розпочинати битву, або тікати.

Інстинкт підказував Толландові тікати, але здоровий глузд заперечував, бо він іще й досі був прив’язаний страхувальною мотузкою до Нори Менгор. Можна було б знайти укриття в житлосфері, але нападники, ким би вони, в біса, не були, розташувалися вище по льодовику і відрізали їм шлях до відступу. А позаду льодяний простір віялом опускався донизу і закінчувався кручею, за якою починався холодний океан. Втеча в тому напрямку без варіантів означала смерть від стихії. Окрім цих непереборних перешкод залишалася ще одна: Толланд не міг кинути решту, бо з ним та Рейчел і досі були у зв’язці Коркі й Нора.

Толланд лежав поруч із Рейчел, а льодяні кулі продовжували дзьобати сани і перекинуте устаткування. Він понишпорив у купі, сподіваючись знайти щось таке, що можна використати для оборони, — ракетницю, радіо, хоч що-небудь.

— Тікай! — здавлено скрикнула Рейчел.

Та цієї миті град куль раптом припинився. Навіть попри завивання вітру стало напрочуд тихо… немов зненацька шторм ущух.

І Толланд, обережно визирнувши з-за санчат, побачив наймоторошнішу сцену за все своє життя.

З темного периметра на світло, нечутно ковзаючи на лижах, виїхали три постаті, схожі на привидів. На них були білі комбінезони. Замість лижних палок у руках вони тримали дивовижні гвинтівки, яких Толландові ще ніколи не доводилося бачити. Їхні лижі теж були химерними, більше схожими на видовжені ковзани.

Спокійно, немов розуміючи, що битву вже виграно, постаті зупинилися біля своєї найближчої жертви — непритомної Нори Менгор. Толланд, похитуючись, став навколішки і зиркнув крізь санчата на нападників. Вони теж поглянули на нього крізь химерні електронні окуляри. Схоже, вони втратили до нього інтерес.

Принаймні поки що.

Дельта-Один не відчував ані жалю, ані розкаяння, дивлячись на жінку, що непритомно лежала перед ним на льоду. Його навчили виконувати накази, а не цікавитися мотивацією.

На жінці був товстий чорний комбінезон, а на лобі виднівся великий набряк. Дихала вона важко й уривчасто. Одна з крижаних куль поцілила в неї, і жінка впала, втративши свідомість.

Час було завершувати роботу.

Дельта-Один став навколішки над непритомною жінкою, а його компаньйони націлили свої гвинтівки на інші об’єкти — одним був невеличкий, теж непритомний, чоловічок, що лежав поруч на льоду, а другим — перевернуті сани, за якими ховалися ще дві жертви. Хоча підлеглі Дельта-Один могли легко їх прикінчити, бо ці троє були неозброєними і тікати їм не було куди, кидатися на них було б необачністю. Ніколи не розпорошуй своєї уваги, якщо в цьому немає крайньої необхідності. З супротивниками розбирайся окремо й по черзі. Як їх і було навчено, військовослужбовці підрозділу «Дельта» мали убити цих людей одного за одним. Уся хитрість полягала в тому, щоб на убитих не залишилося слідів, за якими можна було б визначити, від чого вони загинули.

Схилившись біля непритомної жінки, Дельта-Один зняв терморукавички і набрав жменю снігу. Міцно стиснувши жінку, він розкрив їй рота і запхав сніг у горлянку. Керівник групи поступово набив снігом рот Нори Менгор і запхав його глибоко в трахею. За три хвилини вона мала померти.

Цей спосіб убивства, винайдений російською мафією, називався «біла смерть». Жертва помирала задовго до того, як встигав розтанути сніг. Однак після смерті тіло залишатиметься теплим достатньо довго, щоб сніг розтанув. Якщо й виникнуть підозри, то все одно не залишиться явних слідів насильницької смерті. Навіть якщо хтось і здогадається, то це забезпечить їм додатковий час. А крижані кулі зіллються з довкіллям, набряк на лобі жінки спишуть на невдале падіння — що й недивно при такому сильному вітрі.

Решту трьох теж нейтралізують, а тоді уб’ють приблизно таким самим способом. А потім Дельта-Один навантажить їх трупи на сани, відвезе на кількасот ярдів убік, знову зв’яже їх страхувальною мотузкою і розкладе як слід. За декілька годин їх знайдуть замерзлими в снігу і вирішать, що загинули вони від переохолодження. Ті, хто їх знайде, здивуються, що загиблі збилися з курсу, але не здивуються, що вони замерзли. Утім, нічого дивного: ракети догоріли раніш розрахованого часу, погода була вкрай поганою, а загубитися і замерзнути на льодовиковому шельфі Мілна дуже легко.