Слава ЗСУ!

– А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?

Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:

– Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.

– То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! – уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас – двоє. «Закон парностi!» – думаю я спокiйно.

Аж тут я чую голос свого дядька:

– А що це за тiла лежать? Чиї тiла?

Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).

– Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, – суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, – вiн кивнув на тiтку, – не вiрю!

Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! – говорив її погляд. – I невже ж ви мене, стару, обдурили?»

Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:

– Бий! Не менше шести!

Ява теж сiв на лiжку i сказав:

– I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…

I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:

– Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!

I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi – я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.

Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.

– А тепер розказуйте, – наказав дядько.

– Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, – простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля – хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається – синхронно.

– Ой, що ж ти наробив?! – зойкнула тiтка. – Так же ж дiтей i повбивати можна!

– Нiчого, нiчого, – спокiйно сказав дядько. – Вони хлопцi крiпкi – витримають.

– Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? – трагiчним голосом сказав я.

– Що? Яке кiно? Ану розказуйте!

– Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! – кинулася до буфета тiтка.

Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).

Розказали ми найголовнiше – про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).

Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?

– Ну, хлопцi, я ж не знав… – сказав дядько. – Я ж не знав, що ви – артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?

I туг, буквально як у п'єсi, – тiльки дядько сказав цю реплiку – у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно – прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).

– Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, – весело сказав асистент – Хлопцi вам, певно, вже говорили.

– Авжеж, – якось винувато сказав дядько – Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.