Слава ЗСУ!

– Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi… Так?

Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.

– От i добре… От i добре, – Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.

– А що, не знайшли ще того… царя? – спитав я.

– Побачимо, побачимо… – i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн знає, хороше, приємне для нас.

– Ну скажiть, ну, будь ласка, – нетерпляче попросив я.

– Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студiї… Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя…

Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно – коли вже та студiя…

I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки…»

«От ти ж iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною…» – подумав я, мацаючи свою гулю.

Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.

– Доведеться нам зараз розлучитися, панове, – сказав Максим Валер'янович. – Менi в павiльйон, а вам – на озеро… Ми у рiзних картинах… Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.

I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо «Щорс». От люблю такi фiльми – про героїв!.. I «Поему про море» ми бачили, i «Повiсть полум'яних лiт», а «Зачаровану Десну» – i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.

I те, що одразу пiсля «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.

Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi – наче з музею взятi, деякi новенькi – мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя – все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) – прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi – так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.

Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках – понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним – дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.

На цьому березi – грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий «тонваген», що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися… I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. «Еге-е… Мабуть, небезпечне все-таки це дiло – кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне… i тут лiкар…» – десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав: