Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?

– Загубилися, – кається Ява.

– Заблудилися… – каюсь я.

– Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас!

Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.

– Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, – говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.

– Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! – враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.

– Нема за що. Це наш обов'язок.

– Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.

Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.

А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом – зовсiм не таким, як з нами.

– Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, – говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному.

– Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… – наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву.

Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).

Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.

Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно – мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.

А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.

I знову сама собою завелася пiсня:

Ось i вечiр, вiвцi бiля броду

З Черемошу п'ють холодну воду.

У садочку вiвчаря стрiчає

Дiвчинонька, що ного кохає.

Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:

У садочку старшину стрiчав

Дiвчинонька, що його кохає.

I так нам весело, що ми аж лягаємо.

Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить – спiває, заливається…

Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!

РОЗДIЛ IV

Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?

…Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, – носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, – звiряється з iнструкцiєю. Поруч – одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! – упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.

Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.

Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три… Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки… Рраз! – i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.

– Ху… Ху… Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.

– Авжеж, авжеж… Потренуйся. Аякже! – заспокоює його Книш. – Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг…

– Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, – набиває собi цiну Бурмило.

– Зате потiм… Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, – Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.

I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт спостереження.

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар