Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Роздiл VI

Iду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мiй трiумф

I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати доїла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:

– Ну, як риба? Щось не бачу.

Дiд таки повiрив моїй брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив.

– Та… – махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая.

До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подумає, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.

У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося…

Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'ї бiля криницi.

Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.

– Гришо!

Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.

Я простягнув йому апарат.

– Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! – Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.

– Для чого брав? – пробасив Бардадим.

– Привида вночi знiмав… На Горбушинiй могилi.

– Зняв?

– Зняв.

– Бре!

– О! – черконув я себе долонею по шиї.

– Ану ходiмо проявимо.

– Ходiмо, – писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.

На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.

Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.

Я з трепетом ждав.

Невже нiчого не буде?

Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.

– Ну що? Що? Що? – аж пiдскочив я од нетерпiння.

– Та цить! – кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:

– Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..

Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.

– Дай! Дай! – схопив я його за руку.

I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.

Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует – тулуб, руки, а голови нема…

Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.

Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!

– Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо… – Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?

I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.

– Чортiвня якась! Привид! – знизав плечима Бардадим – Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти – «привид».

I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.

– Тю! – сказав Бардадим. – Дурницю якусь верзеш – купи не тримається.

Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане – це точно.

– А що ж тодi це таке, як не привид? – спитав я.

– Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.

– А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.

– Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо – буде виднiше.

Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.

– Га? Що? Є щось? Є? – криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.

– Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я – винен? Замкнули в хатi. Клянусь.

Попередня
-= 131 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар