Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.

Роздiл XIV

Вовчий лiс. Iсторiя дота. Несподiванка

Нарештi я сiв на велосипед i поїхав.

Вовчий лiс був колись дрiмучий, з непролазними хащами, i в ньому справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема – усiх винищили. Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були вони страшнуватi. Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бої. Вiн весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.

А у старому дубняку на узвишшi громадяться величезнi брили зруйнованого доту.

Колись тут було узлiсся, i саме бiля доту перехрещувалися дороги – одна, що попiд лiсом на Дiдiвщину, друга, що через лiс, на Гарбузяни. А тепер узлiсся одсунулося майже на кiлометр, бо пiднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають «глеканкою», бо як їхати по нiй возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глекають. А дорогу, що через лiс на Гарбузяни, люди назвали «генеральською», бо у лiсi вона повертає до вiйськових таборiв.

Славна iсторiя цього дота.

У сорок першому, коли нiмцi загарбали Україну, у цьому дотi тримали кругову оборону троє наших бiйцiв. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кiлометрiв на схiд, а нiмцi все не могли нiяк захопити дот. Нi бомби його не брали, нi снаряди, нi мiни. Вiсiм днiв трималися бiйцi без води, без їжi, до останнього патрона. Чотири танки пiдбили з противотанкової рушницi, безлiч фашистiв покосили з кулемета. I тiльки як не стало уже боєприпасiв, вийшли бiйцi й беззбройнi пiшли на ворожi кулi. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.

I дот, навiть порожнiй, нагонив страх на фашистiв. Вони навезли туди три хури вибухiвки i висадили його в повiтря.

Але й розбитий, понiвечений, з покрученими залiзними рейками, що, наче кiстки, стирчали на зламах з товстелезни-них метрових брил, – вiн вражав своєю силою i могутнiстю. Тi величезнi брудно-сiрi, вкритi де-не-де iржавим мохом, брили були з якогось неймовiрного, нiде тепер не баченою залiзобетону, густо замiшаного на гостро-гранчастому гранiтному камiннi, яким ото мостять дороги. З-помiж того камiння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залiзного дроту, що його навiть iржа не брала.

Весь дот зарiс густою жалючою кропивою, наче оберiгаючи в такий спосiб свою горду самотнiсть i недоторканнiсть.

Проте на однiй з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на вiки чимось гострим своє iм'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помiтно, а останнє «я» було таке вже хирляве й немiчне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгiдним «я».

Хоч був дот не дуже й далеко вiд села (а як на велосипедi, то ще ближче), ми, хлопцi, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разiв зо три, може, тiльки й був. I по гриби, i по ягоди ми чомусь бiльше ходили у Пiщанський лiс, за Пiски.

I тепер, коли я пiд'їжджав до доту, все навколо здалося менi чужим, незнайомим i незвичайним. Стояла моторошна тиша, навiть пташок не було чути, тiльки десь високо вгорi ледь-ледь шелестiло од вiтру листя.

Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозi i, обережно розсовуючи кущi та хапаючись руками за гiлки, подряпався нагору, до руїн дота.

I раптом почув негучний, але владний голос:

– Ти куди?!

Вiд несподiванки я випустив з рук гiлки, за якi тримався, i впав на колiна.

– Куди лiзеш? – повторив голос.

– Нiкуди… а… а що таке? – спитав я, все ще стоячи навколiшках i даремно вдивляючись у гущавину – того, хто казав, за кущами не було видно.

– Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишцi. Ану давай звiдсiля!

Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до вiйськових таборiв.

Сперечатися було нi до чого. Я повернувсь i навсидячки став спускатися вниз.

От чорт! I треба ж! Поставили якраз на цьому мiсцi. Ну, нiчого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку – вiн i не вгледить. Цi вартовi, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собi в кущах i покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди пiде? Якби я просто на нього не наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.

Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи вiд дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля мети, з кущiв почулося:

Попередня
-= 145 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар