Слава ЗСУ!

Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.

– Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! – голосно загукав я, прочинивши хвiртку.

– Що? Хто? Хто це? – почувся збентежений голос учительки. – А, це ти… – мовила вона, вигулькнувши з-за хати. – Що таке? Що сталося?

– До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! – загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв – Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.

– Та ти що?

– Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви…

– Та нi, то тобi, мабуть, здалося.

– Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi…

– Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.

– I високий такий, метрiв два.

– Ти диви! Ану ходiм глянемо.

– То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.

– Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, – вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.

– Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!

Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.

– Ану, хто тут лазить по чужих садках?! – дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.

– Отам у кущах, – вiдказав я.

Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.

Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро i дядько Микола», одразу дременув.

– От бачиш – нема, – весело сказала Галина Сидорiв на. – Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

– Та бачив, ну, слово честi, бачив! – Менi було досадно, що вчителька не вiрить.

– Ну, може, може, – заспокоїла вона мене. – Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося… Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.

Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.

– Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.

– Не знаю, – буркнув я. – Ну, я пiду. До побачення.

– До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.

I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я… Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.

I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття – я б i оком не моргнув.

Роздiл XVII

Мене викликають до телефону. «Розслiдування футбольної баталiї».Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:

– Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:

– Не займайте, дiду! Я сплю… Я спати хочу…

Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:

– Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:

– Га? Що? Хто?

– Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.

Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.

– Стiй! Куди ти? – весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. – Поганяй назад! Отут-о!