Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Роздiл XVIII

Стихiйне лихо. Я приймаю рiшення

Я прокинувся раптово вночi, хоч нiхто мене не будив, i одразу вiдчув тривогу. В хатi горiло свiтло i чулися приглушенi, стурбованi голоси. Хоч i не видно було, але вiдчувалась якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночi стався приступ апендициту i його вiдправляли в лiкарню на операцiю. Тодi мене теж нiхто не будив, я прокинувся сам. От i зараз. Я миттю пiдхопивсь i стривожено спитав:

– Що? Що таке?

Серед хати стояли одягненi, в плащах, батько, мати i дiд. У дiда в руках було весло. Мати повернулася до мене.

– Спи, синку,спи!

– Що сталося? – знову спитав я.

– Рiчка вiд дощiв пiднялася, з берегiв вийшла. Греблю бiля млина прорвало. Село внизу заливає, – мовив дiд.

– А ти спи, спи, синку, – повторила мати. Я скочив з лiжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я – спи!

– Я з вами! Я пiду!

– Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нiкого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобi не iграшки! – пiдвищила голос мати.

Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, i я довго не мiг утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цiєї ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут – спи! Нi! Пiду!

– Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, – сказав дiд.

– Справдi, хай! – пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.

– Зiрвало! А може, й стовпа звалило, – сказав у темрявi тато.

Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.

– Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, – сказала менi мати.

– Лiхтарика свого вiзьми, – пiдказав тато.

– Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, – мати зiтхнула.

– Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у школу пiшла, а ви…

– Пiшли, пiшли, годi вже вам, – втрутився дiд. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вiтряну темряву. Гнаний вiтром дощ перiщив просто в обличчя.

– Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, – ледве почув я голос дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота, i я тiльки хавкнув.

То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з лiхтарями поспiшали люди.

Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки та крики. Чим ближче ми пiдходили до вулицi Гагарiна, що вела в берег, тим виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики. «Ои лишенько! Ой пробi! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.

Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр, крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.

Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока – фари.

I перше, що я побачив у свiтлi фар, – це тин i воду. Вода хвилею накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь i хилився. Потiм бiля тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi. У свiтлi фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком – лупатим i бiльмуватим.

Фари були тракторнi – у провулку натужно хурчав колiсний трактор «Беларусь». Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.

– Давай, давай, ну! – кричав хтось позад трактора: там свiтилися ще фари машин.

Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали сокирами – нашвидку збивали з колод плота.

Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати – виносити добро.

– Побудь поки що тут! – гукнула вона менi на ходу. I я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.

З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не ревла, тiльки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi за собою, наче човна, цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовляє:

– Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!

– Найгiрше внизу, в березi, – сказав хтось у темрявi. – Гребенюкiв, Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку – так по самiсiньку стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв – колоди для плотiв пiдвезти не можна.

– Це щось у природi таке, їй-богу, коїться. Самi стихiйнi лиха в усьому свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японiї, то в Голландiї… Та й у нас… То у Закарпаттi, а то на Кубанi… Тепер оце в нас…

Попередня
-= 154 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар